Борис Олийнык. Крик Чернобыля

Тут в лесах невозбранно носиться волкам, словно рейнджерам.
Опустевшую хату обойдёт стороной даже дождь.
Лишь печально кукушки, что зовутся здесь "счётчики Гейгера",
Не года обещают, а числа бесчисленных доз.

И в шаманские ночи безокого чёрного месяца,
Когда землю, как в саван, окутает влажный туман,
На погостах вдали в обгоревшее небо всё светится
Сизо-цинковым нимбом некрополь для чернобылян.

Как глуха эта ночь в одиноко-тоскливых оттенках.
Только вдруг тишина отзовётся ночною совой.
Только Дева Пречистая с профилем Лины Костенко
В продуваемой церкви дитя согревает собой.

Только тени шести, ставших пеплом в проклятом четвёртом,
Встав у окон пустых, заклинают устами обид:
 - Отзовитесь же, люди! Уж если забыли о мёртвых,
То живым, кто страдает, подайте хотя бы воды!

Ведь ничто не забудется. Ни имена и ни даты.
Мы - не тени. Мы - души, теперь мы нигде и везде.
И когда небеса возвестят час священной расплаты,
Мы - свидетели скудости вашей на Страшном Суде.

                Крик Чорнобиля

В цих лісах безборонно гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану хату обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі, що звуться "лічильники Гейгера",
Не роки обіцяють, а числа рокованих доз.

І шаманської ночі безокого чорного місяця,
Коли землю, як в саван, загорне вологий туман,
На задалених цвинтарях в небо обвуглене світяться
Сизо-цинковим одсвітом горбики чорнобилян.

Так оглухло і тоскно. І так одиноко- пустельно.
Тільки раптом із ночі дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко
У простуженій церкві собою маля зігріва.

Тільки тіні шістьох, спопелілих за всіх у четвертім,
Припадають до вікон, волають устами біди:
 - Та озвітеся ж, люди! Якщо ви забули про мертвих,
То живим постраждальцям подайте хоч кухоль води!

Бо ніщо не забудеться: ані імення, ні дати.
Ми - не тіні. Ми - душі, віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість на Страшнім Суді.