Старость. Василь Симоненко

Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло,-
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців гоняти
Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо -
Лиш би вмерти на землі батьків!

Перевод Ладомир Михайлов

Семь десятков всё ж немолодому,
И куда их время унесло?
А лицо похоже на солому,
Борозды изрезали чело.

Светят очи прямо исподлобья,
Только пух один на голове...
Сын корит, бурчит у изголовья,
А с невесткой - будто на войне.

Надоело. Хлеб стал горьковатым,
После оскорблений ото всех.
Летом воробьёв гонял от хаты
И грачей, соседям всем на смех.

Взять бы посох и суму за плечи
Да убраться к чёрту из села.
Только детвора здесь душу лечит,
Что его за батю приняла.

Стерпит всё, заплачет разве тихо,
Глядя на любимых малышей.
Стерпит дед упрёки, срам и лихо -
Умереть бы на земле своей.