Vivaldi

Напишемо так: звучить самозабутня мелодія Вівальді, соло скрипки загадково-манірно виписує ноти в душі, грюкають дверцята старого холодильника, чути кроки в сусідній кімнаті. Так буденно, меланхолійно, приземлено і нецікаво. Аж хочеться щось змінити. Скажімо, переписати початок: музика огортала мене своїми невагомими крильми, охоплювала все моє єство, неначе несла кудись в вишину, навертаючи на очі сльози радості чи розуміння. Так, це був Вівальді. Бароковий музичний концерт старосвітів. А зараз загуде пилосос і магія нот, так майстерно поєднаних кілька століть тому, згасне. Спочатку на мить, потім, можливо, на завше. Але ще кілька секунд, можливо одна чи дві, чути перегукування скрипкових душ. Вже ні, гуркіт і посвистування чудо-машини для прибирання повністю поглинає мереживо звуків. Аудіоплеєр все ж так невгамовно відмірює секунди шедевру, якого вже зовсім не чути. Так і гине музичний геній під стереотипними поглядами світу. Десь у підсвідомості ще ледь бринять останні кілька слів далекого сімнадцятого століття і вимальовується Венеція з її неймовірно швидкоплинним і тихим життям. Звук гудіння техніки все збільшується, обростаючи шарканням щітки, недбалим стукотом капців, безсенсовним перекиданням взуття в коридорі. І ось раптово ця какофонія шуму зникає, скрипка знову займає почесне місце в кімнаті, неначе виринає з пам*яті далекого минулого. Так, це спогади. На кухні грюкає стілець, ніжки столу намагаються відліпити від підлоги, зачинають духові інструменти. Чиїсь невгамовні рухи стомлено пришвидшуються, гупають-шаркають все гарячковіше, старанно пересуваючи предмети "домашнього вогнища". А так далеко, ледь чутно, неначе в іншому всесвіті, мрійливо-відверто вілоончель зливається з флейтою. А тепер ажітато,- чути лише флейту. Звуки губляться у вимірі шурхотів і скрипоту води, яка з шипінням вихлюпується у відро для миття підлоги. Навіть приречена музика важко вмирає, що ж казати про ту, яка так намагається жити? Варто знову все перекреслити і написати спочатку. Повільно закрадається до серця говіркий музичний фрагмент. Патетично відгортаючи одяг, просотується в тіло, надає перший і, хто зна, можливо останній, шанс бути. Тут і зараз. Вимикається світло в кімнаті, раптово западає темрява, але не тиша. Класична музика оживає навколо, викривляючи світ варіативністю скрипкових ілюмінацій. Дивовижні марення сучасності і минулого постають перед очима, вимальовуючись яскравими фарбами на темному тлі кімнати. Стіни кутаються в дорогі гобелени, карбуючи в собі на кожен музичний фрагмент все нові й нові образи. Тихіше, тихіше… і раптово зникає цілий всесвіт, спрощуючи все до одноманітності королеви-тиші. Якихось кілька миттєвостей тепла, танцю, природи все ще жевріють у наполоханій душі слухача. Поки не вивітрюються у так недбало прочинене вікно на вулицю, під дощ. І тут зароджується щось нове, самобутнє і бажане. Легко співають скрипки і альти, приязно підхоплюють мелодію віолончелі, оркестр оживає. Чути всіх, окрім диригента. І цю складну роль ти підсвідомо береш на себе. Стрілка годинника невпинно бігає колом циферблату, неначе пританцьовує, велично і розмірено. Така собі пасія у старовинній сукні. Вечір поволі огортає один із багатьох спальних районів міста. В такт невгамованій ніжності вмикаються та гаснуть ліхтарі. За помахом хустинки з бежевого шовку, на якій старанно вгаптовані ініціали власника, сутінки спускаються на землю. Гримотять двері. Завіса.
29.08.16