Деревля

Похилилась додолу верба.
Зажурилась дівчина сумна.
То напевно, так певно треба,
Щоби була вона одна.

Тонкі гілочки ледве тремтіти
Починають, як вітер задме.
Вербне серце хтить зрозуміти,
Що людей зводить з ума.

Вона хтіла всією душою
Відчувати кохання людське.
Та дівчина, що є вербою,
в ній коріння – відьомське.

У ночі, коли місяць у повні…
Верба скинула власне гілля.
Юна дівчина стоїть ззовні,
Усередині – деревля.

Полишаючи рідне болото,
Юна краля обабіч села
Задивилась, як хлопець жито
Збира, схожий на ангела.

Їхні очі зустрілись та іскри
Заблищали, як зорі нічні
І неначе лезо сокири,
Обпіка коріння міцні.

На світанку щасливая верба
Все ждала, як почне вечоріть.
То напевно, так певно треба
Щоби вона змогла узріть

Знову ніч, знову місяць у повні.
Знову краля біжить до села.
Хлопець янголом був, що ззовні
Стояв пнем, навкруги тирса.
 
Коли зорі самотнє небо
Полишили, додолу верба
Похилилась обняти, ніби,
Сухі залишки хлопця-граба.

Дивувались селяни деревам,
Що порізно в одне зрослись.
То напевно, так певно треба
Щоб коханню їх тішились.