Петя Дубарова. Нiчна казка

Петя Дубарова
НІЧНА КАЗКА


Мене стрічала стишена алея,
на роздум мій зважали віти сонні.
І вечір благородний, наче фея,
втішав мене в своєму теплім лоні.

Десь там у небі, наче скибка дині,
принадно місяць нависав рогатий,
і вечір цей був синій, дуже синій,
на звуки і на кольорИ багатий.

Та щойно я злилася з тишиною,
до мене хтось діткнувся обережно,
погладив прохолодною рукою —
я глянула, здивована й бентежна.

О, диво, він прийшов, такий нежданий,
свого шатра доволочив до мене,
надувши щоки, добрий і рум’яний,
спустився Вітер, свіжий і натхненний.

«Я здалеку іду, — шепнув він тихо, —
там рідний край мій, він такий прекрасний,
земля моя — мені чудова втіха,
там синя ніч і ранок чистий, ясний.

Немає там зими, і там щомиті
вакацій літніх час тече, спливає,
нема від неї кращої на світі,
немає більш ніде такого краю.

Там апельсини скрізь такі яскраві,
рахуби їм нема — їх так багато,
виблискують лимони золотаві,
і котять їх дитячі рученята.

Зеленим море не бува там зроду,
його не баламутять бурі злії,
червоні хмари дивляться у воду
і берег дивовижний хвиля миє.
 
Там стрій дерев — зелений, урочистий,
а квітів гарних шириться роздолля,
і захід сонця яро-багрянистий
на обрій опускається поволі.

Тож, юнко, нумо в путь цієї ж миті,
схопи плаща прозорого мойого, —
прудкіш за мене не знайти у світі, —
у дивний край ми рушимо в дорогу!»

Була я ладна миттю, юна й шала,
у вітрові віддатися тенета,
жадала ревно, щоб мені засяла
казкова і нечувана планета.

Моя ж зоря у небі, від розпуки
затамувавши дих, дивилась в очі,
принишкле море притлумило звуки,
й спинилася зненацька пісня ночі.

І явір простягнув до мене віти,
на мене він дивився, мов людина,
було від чого тиші порадіти —
мені на плечі розляглась, сутінна.

І місяць зацікавився відверто,
на мене зирк  — я навіть заніміла,
і Вітер на наваживсь розпростерти
перед відльотом легкопері крила.
 
«Нема для мене кращої вітчини —
її мені не можна не любити.
Можливо, більші в світі є країни,
проте в моїй —  найщасливіші діти!
 
То й що, як в нас за диво апельсини, —
зате у нас від яблук гнеться віття!
Хоч ябка ті — не запашні цитрини,
солодші за усі цукерки в світі. 

Хіба в ній винограду не доволі?
Пахтить айва духмяна на полиці.
Про всі багатства ці читали в школі
і за своє раділи, як годиться...»

І вся природа враз загомоніла,
і розлилася свіжість загадкова,
аж миттю тиша розпростерла крила —
в ній розчинився чарівник раптово.

Знов стишена мене стріча алея,
думкам моїм кивають віти сонні,
блукала я, а вечір, наче фея,
втішав мене в своєму теплім лоні.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
НОЩНА ПРИКАЗКА

Разхождах се по спящата алея
във царството на размислите свои.
И вечер, благородна като фея,
прегръщаше ме в своите покои.
 
Над мене като резен бял от диня
увисваше прималиво луната
и тази вечер беше синя, синя,
на звуци и на цветове богата.
 
Но както крачех в тъмнината гъста,
над мен долитна някой, тихо седна
и някой ме погали с хладни пръсти,
обърнах се нататък и погледнах.
 
И чудо... беше кацнал тъй безшумен,
до мен довлякъл беше своя шатър,
с издути бузи и добър, и румен,
до мене беше кацнал Вятър.
 
«Аз идвам отдалече — тъй прошепна —
и моята родина е прекрасна,
земята моя е великолепна,
със синя нощ и утрин чиста, ясна.
 
Там няма зима, винаги е лято
и вечна е ваканцията лятна,
от нея няма, няма по-богата,
по-хубава, по-свежа, благодатна.
 
Там хиляди блестящи портокали
търкалят се безгрижно по земята,
лимони златни, чудно заблестяли,
търкулват се в ръцете на децата.
 
Морето не е никога зелено
и бури в него никога на вият,
то има цвят на облаци червени
и дивни брегове вълните мият.
 
Дърветата са винаги зелени,
цветя добри навсякъде се пукат
и залезите пурпурночервени
прекрасно над страната дивна рукват.
 
Ела, о, мило, хубаво момиче,
хвани се ти за дрехата ми бяла,
в света най-бързо аз от всички тичам,
да идем във страната засияла!»
 
Аз бях готова мигом да се метна
и с вятъра да литнем над морета,
пред мен желаех в този миг да светне
нечуваната приказна планета.
 
Но моята звезда над мен блестеше
и гледаше ме, звезден дъх прибрала,
морето свойта песен спряло беше
и музиката нощна беше спряла.
 
И яворът ръцете си протегна
съвсем като човек и мен загледа,
на рамото ми тишина натегна,
зарадвана от своята победа.
 
Луната изпитателно надвисна,
загледа ме, дъха си бял стаила,
и Вятър не посмя да свисне,
о, всяка нота беше се прикрила!
 
«От моята родина не познавам
по-хубава, по-пъстра, по-богата,
тя може да не е така голяма,
но тука най-щастливи са децата!
 
Какво, че тука няма портокали,
какво, че няма дъхави лимони,
нима децата там далеч са яли
и ябълки — по-сладки от бонбони?!
 
Нима и грозде с шепи те са брали
и дюли на полици са редили?
В училище нима са те четяли,
изпълнени със радост и със сили...»
 
И цялата природа заговори
и вятърът отнякъде повея,
но мигом тъмнината се разтвори,
вълшебникът загуби се във нея.
 
След миг аз пак по спящата алея,
заета пак от размислите свои,
разхождах се, а вечер като фея
прегръщаше ме в своите покои.