ДНР изнутри глазами бандеровца. Отрывки из воспоми

Наткнулся в Интернете на эти записки, пробежался по первым абзацам «по диагонали», а потом уже стал читать всё подряд. По своей давней редакторской привычке исправил грамматические ошибки, самую малость поправил стилистику, но только чуть-чуть, поскольку вся прелесть любых мемуаров как раз и заключается в первозданности, нетронутости авторского текста. Конечно, мог бы и перевести на русский язык, но пока что недосуг, да и большинству будет понятно и без перевода. Выводы каждый читатель сделает свои. А я в итоге (дочитав весь текст, а не только этот отрывок) пришел к выводу, что в любой войне все её участники не должны забывать о проблеме военнопленных. Ведь каждому война готовит свой «сюрприз»: одним – смерть, другому – ранение, третьему – радость победы над противником. И никто не застрахован от плена…
• * * *
Поскольку СССР не подписал Женевскую конвенцию о военнопленных и после начала Великой Отечественной войны отказался соблюдать два ее важнейших условия – обмен списками военнопленных и предоставление им права получать посылки с родины через Международный Красный Крест, у Гитлера появился великолепный предлог для того, чтобы почти легально морить советских военнопленных голодом. Попавшие в плен красноармейцы оказались не только без помощи с родины, но и без какой-либо международно-правовой защиты. Немцы избивали пленных с особой жестокостью, глумились над ними, оскорбляли, расстреливали их по любому поводу и без всякого повода, надеясь, что победа рейха все спишет. Смерть пленных от голода, болезней и расстрелы вполне укладывались в программу Гитлера по сокращению численности славянского населения, на несколько десятков миллионов человек. Почти две трети советских пленных – около четырех миллионов из шести – не дожили до конца войны.
 
; Историческая справка:  Первая конвенция о законах и обычаях сухопутной войны, зафиксировавшая нормы, регулирующие режим военного плена, была принята в 1899 на 1-й конференции мира в Гааге. 2-я Гаагская конференция мира (1907) выработала новую конвенцию, более полно определившую правовой режим военнопленных. 1-я мировая война 1914-18 вызвала необходимость дальнейшей разработки норм военного плена, и в 1929 была принята Женевская конвенция о военнопленных.
; В период Второй мировой войны 1939-1945 Германия, поправ международные конвенции, подвергала военнопленных истязаниям и массовому уничтожению. В целях предотвращения произвола воюющих в 1949 была разработана и подписана Женевская конвенция об обращении с военнопленными, направленная на гуманизацию правил ведения войны.
Основные положения международного права, касающиеся военнопленных:
; Посягательство на жизнь и физическую неприкосновенность военнопленного (убийство, причинение увечья, жестокое обращение, пытки и истязания), а также посягательство на их человеческое достоинство, в том числе оскорбительное и унижающее обращение, запрещаются;
; Ни один военнопленный не может быть подвергнут физическому калечению, а также научному или медицинскому опыту, если это не оправдывается соображениями лечения;
; Государство, во власти которого находятся военнопленные, обязано бесплатно содержать их, а также оказывать им надлежащую врачебную помощь; военнопленные должны пользоваться такой же пищей, помещением и одеждой, как войска государства, взявшего их в плен.

ДНР зсередини очами бандерівця

1. Перші хвилини полону...
Коли потрапляєш у полон до тих з ким воював, в першу чергу пригадуєш все, що заочно знав про нього. Я маю на увазі катуваня, вбивства, знущання...
І як у самі перші хвилини полону проводять імітацію твого розстрілу, по кілька разів підряд. Розуміючи, який полон жорстокий та довгий, ти навіть радієш тому розстрілу, але… виявляється, що то знову, наступна імітація, яка знову обірвала надію...
Коли ти 12 годин пролежав у підвалі на холодному бетоні, 10 метрів від терористів, без зброї, не маючи сил піднятися від отриманих поранень, то розстріл був би тільки в радість...
... Після перших допитів ("зачем на мой земля пришоль?" – що чуєш від чеченів, узбеків, якутів, "іхтамнетів" та місцевих орків)  нас з Максимом зв’язали між собою пластиковими стяжками, замість наручників, посадили на капот якогось паркетника і трохи «покатали» по аеропорту, по воронках від снарядів, по руїнах… Розважалися тобто.
Перше місце, куди нас привезли , дев’ятиповерхівка поблизу аеропорту. Перед входом нас зустрічала группа орків ударами в обличчя, а ззаду я відчував супровід прикладів від автомата.
Вже всередині, на поверсі 7-8, куди нас підняли, в кімнату зайшов ГІВІ  і дав наказ медсестрі надати нам першу медичну допомогу. Пропозиція медсестри була цікава...
- Навіщо їх лікувати? Може краще пристрелити?..
Мабуть, вона не тільки виглядала як шльондра, а такою й була  Про це свідчила відповідь ГІВІ:  "Я зараз тебе саму застрелю! Лікуй!".
Вже після другого укола бутерфанолу, я зрозумів що живий, і навіть з’явився страх.
Осколки, що стирчали з голови, вона діставала обережно, з ноги також обережно, а зі спини вирвала з м’ясом. Той осколок залетів збоку під броник, проліз через бушлат, кітель, тільняшку та застряв у лопатці, от вона рванула бушлат вирвавши осколок з мясом. Але оскільки я був в якомусь тумані від уколів то не відчув болю, і вже навіть міг нормально йти.
Та все тільки починалося....

2. Зустріч з іншими полоненими...
Після дев’ятиповерхівки нас посадили в той самий автомобіль, але вже в багажник. Їхали не довго, хвилин 10-15. Постійно зупинялись, судячи з розмов, то були їхні блок-пости. На кожному такому посту вони вихвалялись "везьом укропов с аеропорта".
Вигрузили на якійсь базі (потім стало зрозуміло що то база Мотороли), знову таки нас зустрічало стадо орків, але вже не били, мабуть через те що Моторола був там також.
Коли нас завели в підвал, там відбувалось масове побоїще. орки били наших хлопців яких взяли в полон ще зранку 21 січня. Били всим підряд – прикладами, квадратними трубами, табуретками, руками, ногами і всим, що попадеться під руки.
Потім я дізнався, що те побоїще тривало близько восьми годин, стадо по черзі заходило в підвал і відірвавшись на ранених беззбройних хлопцях, йшло, а тих заміняли  наступні.
Коли нас завів Моторола в підвал, побоїще припинилось але моральний тиск продовжувався, все ті ж самі запитання: "Зачем на мой земля пришол?"
Всі ми сиділи на підлозі, спершись спинами на стіну, і тільки Ігор Броневицький ("Натрій") лежав окремо, трохи в стороні. Тоді він був ще живий, але піднятися вже не міг.
Пам’ятаю як принесли маленьку каструльку якоїсь їжі, що там було, не знаю, тому що не їв. Пам’ятаю як прийшов якись лікар і щось вколов «Натрію».
Коли Моторола знову зайшов у підвал, вони тихенько щось між собою поговорили, потім він дістав ТТ і двома пострілами в голову перервав життя Броневицького. Його можна було ще врятувати після побоїв.
Я думаю, що цей розстріл подавив у багатьох полонених сміливість щось їм перечити.
Один москаль з відеокамерою відверто казав, що прийшов захищати "братьев Донбасса". Відрізнявся він тим, що постійно писав відео на камеру, навіть записував звернення полонених до влади, до рідних, знайомих. Я не думаю що під страхом розстрілу хтось міг адекватно думати, говорячи на камеру, тому полонені повторювали все, що було їм наказано.
Потім почалися перші допити, на які нас водили по черзі. Коли мене вивели на допит в маленьку кімнатку, там стояла відеокамера, за столом сидів москаль (судячи з акценту), щось писав. під час допиту камера писала, і коли дійшов час до запитання про посаду, відповідь, що я водій БТР, його не влаштувала.
Він перевірив, чи пише відеокамера, і почав мене бити,  приговорюючи: "Вы все или повара или водители!.."
Від мене чекали відповіді - артилерист, гранатометник, кулеметник, правий сектор і так далі." Десь після 5-ї або 6-ї відповіді, що я водій, камеру вже не виключав і не бив, мабуть повірив. Після допиту він дістав ніж, вимагав показати палець яким я стріляв, потім схватив за руку, притиснувши вказівний палець правої руки до столу, замахнувся... але в мене спрацював інстинкт самозахисту, я рвонув руку в бік, палець розвернувся, і я тільки відчув, як гаряча кров бризнула мені в обличчя. Він відрубав мені шкіру вздовж пальця, але оскільки з одного боку шкіра тримала відрубане мясо, то я притулив його, обмотавши одягом.
Шрам на вказівному пальці до цих пір нагадує, як я його майже позбувся. Надіюсь, що коли-небудь я все таки дам тому виродку відповідь на запитання, яким пальцем стріляв, а ще б краще - навіть йому продемонструвати...
Одному з наших хлопців на допиті розпеченим утюгом пекли руку, це був Олександр Мошонкін.
А ще давали в руки зброю пропонуючи застрелити когось із своїх в обмін на свободу... Прикро але двоє погодились, а один навіть натиснув на курок, (це був Гребенюк з 80-ї бригади).....
Хтось скаже а хтось подумає, що полон багатьох зламав... Можливо так, але це має право сказати або подумати лише той, хто пройшов той самий полон. Тому що ніхто не знає, як би він себе повів у данній ситуації.
Потім всіх нас погрузили в автомобіль і повезли (як потім вияснилось) в донецьку  службу безпеки (щось на зразок нашої СБУ). Туди ми потрапили далеко за північ, це був початок 22 січня, і починався він зі слів: "Ну, всьо, один ад для вас кончился и сейчас начнется новий…"

3. Їхня «иСБУшка»
Коли нас привезли в донецьке СБУ, вже було далеко за північ. Нас построїли орки з автоматами, записали прізвища. Потім нас відвели в приміщення облаштоване під медпункт.
У медпункті були дві сепарки, які почали нас оглядати. Вони обробляли наші рани, бинтували, виймали осколки. Невідомо звідки з’явився великий мішок з цивільним одягом, і після надання нам  медичної допомоги замість знятих залишків військової форми, кожен з нас вибирав собі одяг з тої купи лахміття. Лікували нас сепарки, одна "Леся" друга "Люся" це були їхні позивні. Якщо Леся всіляко намагалась допомогти, то Люся поводилась дещо інакше. Вона пропонувала замість медичної допомоги повідрізати те, що заважає поганим танцюристам. Вона це казала нібито жартома, але знаючи, що такі випадки в полоні раніше мали місце (я чув, що партизани в ДНР зловили того гада, який відрізав яйця полоненим, і кастрували його). Коли Люся жартувала на цю тему, нам було зовсім невесело чути такі жарти.
Були ми в медпункті довго, а десь під ранок нас знову привели в підвал СБУ. В приміщенні, де нас розмістили, раніше знаходились архіви. Там було 14 рядів металевих стелажів по 2 в ширину та по 6 у висоту полиць. Тобто приміщення на 168 місць. В приміщені не було вікон взагалі, світили лампочки, тяжко було зоріентуватись у часі. Коли ми зайшли в приміщення, в ньому вже було кілька полоненних. Лягати на полиці довелося без нічого, на голий холодний метал, тому що сидіти на них було неможливо, дуже мала відстань між полицями. В камері була тяжка атмосфера, насичена невідомістю.
Я заліз на полицю і намагався заснути, над головою я побачив намальований календар, ще трохи далі в куточку був схований олівець... Пригадавши, який сьогодні день, я зробив відмітку "21 січня" Все тільки починалося. Я заснув, спав не довго, близько години. Втома взяла своє, і не зважаючи на холодне ложе сон був приємний, Але короткий.... Обірвав його наказ: " Виходім, строимся!.."  Вже був день. 22 січня. Грузили нас в «Урал». Як виявиться потім, ми їдемо на парад ПЧ олоненних....

4. Парад полонених
Ми розмістились в «Уралі», було холодно, хотілося курити. Довго автомобіль стояв, не рушав, а в цей час літнього віку жінка, яка була там поваром, дивилася на нас з тротуару і  проклинала нас за те, що ми влаштували війну. Слухати це було неприємно… Коли машина нарешті рушила, між нами, полоненими, почалися розмови напівпошепки, всі думали що нас везуть на обмін, але ці припущення не підтвердилися.
Перше, куди нас привезли, це було село Спартак (я це зрозумів із розмов сепаратистів) Десь зовсім поруч працювало кілька ворожих мінометів, по звуку схожі на 120-ки. Там було дуже багато журналістів російських телеканалів, сотні сепаратистів і багато місцевих жителів. Ще там був Захарченко зі своєю охороною, Кононов, який представлявся генералом, а ще священик.
Були до нас запитання журналістів: чи будемо ми після обміну далі воювати? чому ми прийшли «на їхню землю»? для чого їх убавили? таі інші подібні запитання. На той момент ніхто не сперечався, що ми – на своїй землі, напевно боялись спровокувати, щоб не вплинуло на обмін, на який ми всі надіялись. Захарченко також до нас звертався, він стверджував що нас кинули, підставили і тепер ми нікому не потрібні. А довше всіх з нами говорив Кононов, показував свої документи, стверджував що він місцевий а не з Росії, обіцяв що всіх нас поміняють, тому що ми їм не потрібні. Ще щось говорив про повагу до воїнів, про честь, про гідність.
Приїхав «Урал» з нашої сторони, був там і військовий в нашій формі. Нам наказали грузити гроби в наш «Урал». Було там 8 гробів закритих і ще кілька мішків з останками. Я не знаю, хто був серед тих загиблих і звідки їх привезли, але те, що їх поховають нормально, радувало. Після погрузки нас знову построїли і ми загрузились в той самий «Урал», на якому нас привезли, Їхали не довго.
Наступне місце куди нас привезли, це був район Боссе. Там стояв трамвай який ми начебто обстріляли і там загинули місцеві. Ще там було повно роздратованих людей які кидали в нас чим попало, кричали, намагались вдарити. Але хіба може простий народ, що не має відношення до зброї, зрозуміти що наші війська з наших позицій і фізично і теоретично просто не змогли би обстріляти ті місця в Донецьку. Не долетіла би туди наша міна, ніяк. Але пропаганда працює, і ті хто ще вчора підтримував Україну, тепер кидали в нас камінням.
Потім ще було кілька місць, де нас вигружали і водили, то були такі ж самі місця, обстріляні самими терористами того самого дня.
Я вже розумів що ніякого обміну не буду, це просто показуха, перед народом, журналістами та орками. Якийсь час я навіть спробував спорити з репортерами з приводу обстрілів, але щось довести було не можливо…
Надія що нас поміняють, остаточно розвіялась, коли нас привезли назад, в «иСБУшку»... Все тільки починалося…

5. Перша камера
Ми повернулися назад в камеру. Як я вже казав в ній не було жодного вікна, тільки двері, які постійно зачинені з тої сторони. Цілодобово світло не вимикалося, коли ранок або вечір, я розумів з того, як приносили їсти.
Коли принесли перший раз їжу, то не було навіть з чого їсти. Не знаю, звідки взялося кілька одноразових тарілок, вони вже були диряві але ще використовувались. Багато сухарів, я памятаю... мішок. Я сухарі використовував замість ложки.
Воду набирали тоді, коли нас виводили в туалет. Рано, вдень та пізно ввечері. В інший час використовували пластикову пляшку, яку потім виносили. Якщо з’являлись цигарки, їх ділили на всіх, і ти міг бути з кимось утрьох на одну цигарку. Дуже хотілося палити, постійно. Інколи з кількох недопалків, які недопалками навіть назвати тяжко, скручували цигарку і знову таки на кілька чоловік скурювали.
Постійно хотілося їсти, сухарі, запиті водою, дуже допомагали. Біль від поранень, невідомість того, що чекає через хвилину, холодні стелажі без матраців та багато іншого не давали заснути. Допомагав чай. Ну як чай.... не зовсім чай. Коли пакетик чаю заварюється на 1 літр води але вже десятий раз то вода навіть колір не міняє.... але ж чай. Трохи відпускало.
Потім почали збиратися маленькими групами в різних кутках камери, находили співрозмовників по інтересах, так би мовити, "кучкувалися". Знайомилися між собою ті, хто був раніше не знайомий. Також багато почали проявлятися, хто є хто.
Хтось після принесення відра з їжею кидався поперед усіх до того відра, а хтось терпляче чекав, поки інші поїдять, а хтось не закурював свою цигарку, а просив залишити покурити у когось, а потім курив свою, хтось звинувачував у всьому когось, а хтось мовчки у собі переварював...
Часто нас виводили і шикували в коридорі, це значить приїхав "Москва" знову знімати на камеру. "Москва" це був його позивний, а в житті він Сергій Жук, сам з Росії, а писав відео начебто звернення до наших рідних, а насправді невідомо для чого. Його цікавили тільки "Кіборги"… 
Також нас водили на допити, на самі перші допити. На одному з таких допитів мені знову перепало за те що «неправильно» говорив з російськими журналістами. Виявляється, з ними спорити не можна, забороненно і все. Але я того не знав. Та і спорив не через героїзм чи сміливість, а тому що дістало одне й те ж саме питання: "Зачем в нас стрелял?" або  "Зачем на мой земля пришел?". Особливо коли ці питання ставлять буряти, якути, чеченці або журналісти з Росії, то це дуже дратує.
У днях я орієнтувався завдяки календарику, який малював над головою. Він вже був початий кимось, і я його продовжував. Олівець, дуже коротенький, його я знайшов також над головою. Він був схований у коточку полиць, на яких ми лежали. Перші свої вірші я починав писати саме тим олівцем. Писав на папері який відривав від мішка з сухарями, написане ховав, боячись втратити та забути. Потім з часом я перепишу на нормальні листки, але то буде набагато пізніше.
Коли в камері, яка не опалювалась, стало тепліше від того що ми надихали, я почав частину свого одягу стелити на полицю, так спати було тепліше, принаймні вже не голий метал. Боліло все тіло, тому вилізти або злізти з полиці займало дуже багато часу. І чимдалі,  тим більше здавалося, що біль тільки посилюється .
Інколи, стоячи в коридорі в черзі до туалету, я міг прогавити орка, який просто проходячи поруч, несподівано бив у обличчя або під дих. Особливо це полюбляв "Батон". Це позивний одного тупого орка Стаса Фіми. Те рило в шрамах забути неможливо…
Ще нас водили в медпункт, там перев’язували, лікували. У медпункті було тепло, і що мені найбільше подобалося, там можна було нормально покурити та сходити в туалет. У порівнянні з камерою медпункт видавався раєм… 
Я навіть не пригадаю, скільки часу просиділи в цій камері. Можливо тиждень, можливо два, але коли нас перевели в іншу камеру, перше, що порадувало, – там були вікна, цілих три вікна!..

6. Переселення
Коли нас перевели в іншу камеру, я вперше дізнався, що крім нас є ще багато полонених. Я не памятаю, скільки точно, але близько 45 осіб стало разом з нами. Там сиділи офіцери, прапорщики, сержанти, солдати та цивільні. Були й такі, при яких (як нам пояснили) краще зайвого не говорити. Багатьох я навіть і не пригадаю по іменах, а деяких навіть не впізнаю на вулицях.
Пізніше, на свободі, був випадок, коли на одному з концертів до мене підійшов боєць з дуже знайомим обличчям. Сказав, що разом сиділи в полоні, пояснив, у який час, і навіть де він спав. А я півгодини думав, згадував, поки зрозумів і пригадав. Та що говорити про тих, кого давно не бачив, коли трапляються випадки, що навіть близьких, з якими ще кілька днів назад спілкувався, не можу пригадати... Все таки контузії впливають на пам’ять…
Пам’ятаю, як хтось із полонених показав мені вільні полиці та поділився частиною своєї постілі, якщо її такою можна назвати. Але, якщо воно виконувало функцію постілі, то значить постіль…
В камері було радіо, яке віщало сепар-фм, а ще його в певні години перестроювали, і тоді вже звучали новини по радіо-24. Це були НАШІ – наші!.. Наші, нормальні, рідні. Але судячи з усього по цьому радіо найбільше чекали новин про обмін полоненими. Ще було чимало різних книжок, журналів. Були також саморобні шахи, саморобні нарди а ще були нарди нормальні і гральні карти.
В перші дні в день в камері ми лишались без "старожилів", їх забирали на роботи, в різні місця Донецька, а нас лишали в звязку з допитами. Ввечері після повернення кожен щось з собою приносив. Цигарки, недопалки, посуд, ложки, папір, олівці, ручки, книги, журнали і навіть якісь продукти. Де хтось щось прихопить, приховає, то і несе в камеру. Приносили навіть різний непотріб.
Перший журнал, який я почав читати і досконало вивчати, – це  атлас України. Там була карта і Донецька і Донецьких окраїн.Я намагався зрозуміти, де ми знаходимось. А ще я продовжував писати вірші. Паперу вже вистачало, та й писати чим також було.
Спати мені прийшлось на самій верхній полиці, було дуже тяжко туди вилазити, зате під стелею завжди тепліше, та й мало хто бачив, чим я там ночами займаюсь. Світло не вимикалося цілодобово, електролампа була близько, тож добре  видно. Як я пишу, бачив тільки мій сусід, який спав у голові. А я все писав і писав ночами і від усіх спочатку приховував. Потім пізніше, я даватиму читати свої вірші, про що я дуже сильно пошкодую. Але то буде пізніше.
День в камері проходив як завжди за одним сценарієм. Перед туалетом забирали кілька осіб прибирати територію СБУ, де нас тримали, потім всі вставали в ранковий туалет, потім приносили відро з їжею, яку не завжди можна було назвати їжею, потім майже всіх забирали на роботи, в обід тих, хто лишився, виводили в туалет, під вечір поверталися хлопці з робіт, потім приносили вечерю, потім близько 11 вечора – знову туалет, і день закінчувався.
День закінчувався а життя продовжувалось. Хтось грав у карти, хтось читав, хтось грав у нарди, хтось гриз сухарі, хтось гомонів, а я писав вірші. Розмовляли в основному про довгоочікуванний обмін, згадували дні перед полоном....
А ще звичний розклад порушували походом в медпункт, доліковували поранення або вигружали гуманітарну допомогу, яку час від часу привозив волонтер Кудінов. Одяг, ліки (частина яких витрачалась і на нас), продукти та інше. Були і передачі в цих гуманітарках. Рідні передавали якісь речі, цигарки.
До мене навіть приїхав брат, він хотів просити щоб мене віддали, але зустрівшись з Кудіновим, не став цього робити, він його відвернув. До мене лише потрапила передача, яку він привіз із собою. Спальний мішок, ліки (які відібрали), одяг з дому, цигарки і якісь продукти (точніше те, що залишилося після орків).
В день, коли «старожили» були на роботах, нас водили на допити. Допити проводив в основному "Давид". Судячи з усього він був місцевим здорованьом, який намагався робити вигляд добряка. Ще допитував "Заєць" точно знаю що ця скотина родом з Хмельницької області. Настрій кожного разу в ноього був різний. Один раз він міг принижувати, а другий раз уже …плакав! І так постійно змінювався. Було й багато інших, хто допитував, але вони менше запам’ятались.
Через кілька тижнів нас перестали водити на допити та почали також забирати на роботи...