355. Василь Стус. Под диким солнцем

ПОД ДИКИМ СОЛНЦЕМ

Поприседали вербы у воды,
Стоят на берегу девчонки стайкой
И, всматриваясь в лозы, моют ноги,
Высоко юбки подоткнув свои.

Вода, нагрета солнцем сентябревым,
Уж не пугает. Быстриной несутся
Широкие речные байдаки,
И не добросишь ты венка – прибьется
Он сразу к берегу, как ни кидай.

А лодки, как соленые тарани,
Пропечены смолою и огнем
Коварных греков, мучают волну
Своим таранным острым костяком.

Поднялся перемазанный казак,
Девчатам крикнул что-то – тут же смыло
Волной и эхом слово понесло
Да речка быстро лодку понесла.

Вдогонку им, как юные березки,
Приветливым духмяным днем июньским
Яриловым в сто долговязых ног
Бегут девчата. И мелькают ноги,
Мелькают весла, и округло эхо
Над речкою мелькает. И  мигает,
Оторопев, бельмовым оком день.

И теплый, как ячмень, одетый в тесто,
Почти неуловим в девичьем теле
Сладчайший хмель Ярилового меда
И густо-терпкий дерна дух ночной.

Как отплывут мужи – округлы чары
Молить начнут с простертыми руками
Перуна – окропить больную землю,
Пыль прибивая по тропам любви,

Чтоб воины с победою вернулись
Куниц в свои силки ловить глухие,
Чтобы в бою не гнулся меч щербатый
И острожалое не треснуло копье,

Чтоб голосистые звенели села
Охотою и золотистым житом,
И добрым пивом, и солодким медом
И чревами дозрелых рожениц.



ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов'янські байдаки,
і не докинути вінка — приб'ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.

А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.

Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось — та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.

Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.

Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.

Як відпливуть мужі — круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна — окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,

Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,

Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.


Благодарю Василя Вакуленко за помощь в работе над переводом.