Мыкола Винграновский. Люблю в тебе я две поры...

                ***
Люблю в тебе я две поры.
Одну, когда сама не знаешь,
Чего ты ждёшь, чего желаешь -
Вниманья, ревности,зари -
Вечерней, утренней...мечтаешь...

В горчичном свете дней осенних,
На лето старше,  даль окрест -
Идёшь. И взгляд течёт твой синий,
Как ветер в музыке небес.

И время берег твой не моет,
Ещё и губы - всё уста...
Дорога давняя не спорит
С тобой, и тоже молода.

Ты вся из счастья! И с тобою
Ещё не родственна печаль,
И боль с разлукою немою,
И нелюбви пустая даль.

Я две поры в тебе люблю...
Люблю ту пору блага-вести,
Когда к тебе, как будто к песне,
Свою я голову клоню.

Пора течет как бы спросонок,
Как у костра в кромешной тьме.
Тут слово пахнет, как ребёнок,
И где не скажешь "да" и "нет".

Где начиналось всё тобою
И так пребудет навсегда,
И где встречаются с любовью
Печали, боли и года.

Хотя всё то же: свет осенний,
Прозрачный и прохладный лес.
И тот же взгляд твой тёмно-синий,
Как ветер в музыке небес.

                ***
Я дві пори в тобі люблю,
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш -
Уваги, ревнощів, жалю?

В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.

І час твій берег ще не миє,
І твої губи - ще уста...
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.

Ти вся - із щастя! І з тобою
Ще не вітається печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль.

Я дві пори в тобі люблю...
Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю.

Це вже пора повільноплинна,
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш "так" та "ні".

Де почалося все тобою
І не поверен навпаки,
Де вже вітаються з любов"ю
Печалі, болі і роки.

Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес.
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.