352. Василь Стус. Захмелел землею дуб...

Захмелел землею дуб,
Захмелел коньячным духом,
Почерневши от натуги,
Золотится он от дум.

Запорожец — нелинь-дуб
При борах отаборился.
Чертом гнаный, ветер злился,
Дергал крону, в дупла дул.

Дуб, тяжелый, точно звон,
Облетает весь в звоночках.
Только мало дня и ночи,
Чтобы вызвонился он.

Мало лет да и столетий,
Мало зим и вьюги мало,
Чтоб совсем пооблетали
Листья все с казацких веток.

Мало лет да и столетий,
Дружелюбия и злости.
Он стоит, простоволосый!
Ветер дует – он стоит.

Ветер дует – он стоит.
И нырнувши, словно в веру,
В небе горнем, в звездном небе,
Ярким пламенем горит.

Будто солнышко до дня
Своего [сваво] всадника пускает.
Золотом венец сияет.
Только – всадник – без коня.

Конь ты синий! Долетай.
Только скоро! Долетай.
Видишь – поруб? Долетай.
В эту пору.




Захмелів землею дуб,
Захмелів коньячним духом,
Почорнівши од натуги,
Золотавіє од дум.

Запорожець — нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дідьком гнаний, вітер нісся,
Шарпав крону, в дупла дув.

Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.

Мало років і століть,
Мало зим і хуги мало,
Аби геть пооблітало
Листя із козацьких віть.

Мало років і століть,
І зичливості, і злості.
Він стоїть, простоволосий!
Вітер дме, а він стоїть.

Вітер дме, а він стоїть.
І пірнувши, наче в віру,
В небі горнім, в небі зірнім,
Як вогонь палахкотить.

Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускає.
Золота корона сяє.
Тільки — вершник — без коня.

Синій коню! Долинай.
Тільки скоро! Долинай.
Бачиш — поруб? Долинай.
На сю пору.