Лист мiстичний

Твої привиди мого міста.

І ось за декілька кроків я повернула на ту саму вулицю. Яскраве травневе сонце поцілувало мене в обличчя та сонячні зайчики змусили заплющити очі. То було кілька секунд, але я встигла зробити подих, почути шепіт вулиці, її рух, швидкість та життя.
Довкола було багато людей: мешканці Міста, які вийшли на прогулянку; гості та туристи, які бігали від одного магазинчика до іншого, купуючи різні цяцьки.
Якраз на початку вулиці знаходиться моя улюблена кав’ярня. Я зайшла до зали і відразу мене обгорнув солодкий запах шоколаду. Вільних місць не було, тому я замовила банановий латте to go.
І навіщо собі брехати. Я дуже сильно кохаю це Місто. Коли півроку тому поїхала з нього, впевнила себе, що так буде краще. Але ж як я скучила за цим Містом.  Містом, яке подарувало зустріч із тобою, і яке забрало тебе в мене.
Я підняла голову та поглядом доторкнулася до церкви. Її зелені куполи сяяли на сонці. Я завжди казала, що вона схожа на іграшкову: така гарненька, маленька та яскрава. Зробивши ковток, пішла вгору. Це найдивовижніша вулиця Міста.  Тут багато чого починається та закінчується. Я йшла та думала про те, куди ділася фундуклеєвська бруківка: чи то викинули історичну цінність, чи то до когось на дачу забрали. Я повернула голову аби тебе спитати та лише твій привид посміхнувся. Привид. На цій вулиці були самі привиди…
Ось ми заходимо до музею. Весна. Я у новеньких черевичках. Ти тримаєш мене за руку. «Не хочу бути далеко від тебе» - так ти сказав мені…
А он ми з тобою гуляємо. То осінь та прохолодно. Ми вдягнені у пальта. Ти грієш мене поцілунками…
А це вже літо. Гуляємо собі, морозиво їмо. Такі щасливі….
Усміхнені два привиди проходять скрізь мене. Всередині стає зимно. Мені хочеться підбігти до себе та сказати, що не вір, це не назавжди. Ті очі брешуть. Вони підуть від тебе...
Я йшла вулицею вгору. Я так давно не була тут, але нічого не змінилося. Ті ж самі тітоньки, що намагаються щось продати туристам. Ті самі вуличні музики, що співають романтичні пісні. Ті самі кафе та кав’ярні, де голосно розмовляє молодь. Ті самі закохані хлопці та дівчата, що гуляють теплим вечором. І мені здається, що ще мить і я тебе побачу. Лише треба завернути за ріг – і ось твої неймовірно теплі очі…. Але тебе не має за рогом. Тебе не має ніде.
Якби я мала змогу обрати дар для себе, я без вагань обрала би здатність розмовляти з будинками. Скільки цікавих історій вони можуть розповісти, скільки таємниць. Але найголовніше, я хотіла б почути, що вони бачили нас. Як ми заходили до них, проходили повз, ховалися від зайвих поглядів… Я хочу знати, що ти був у моєму житті.