Оксана Пахлёвская. Я улыбаюсь, а слеза дрожит...

                ***
Я улыбаюсь, а слеза дрожит.
И ветер утренний сегодня строгий.
А твой корабль уж в гавани стоит -
готов в дорогу.

А берег вновь пустынный и ничей.
А буря чёрная на крыльях стылых.
Но солнце вышила тебе в ночи
я на ветрилах.

Ты не вернёшься, может быть, назад.
Поёт далёкий голос безотрадно.
Твоя любовь - старинный звон баллад -
горька и безоглядна.

Ведь из твоих стихий возврата нет.
Моря шумят, и ветры бьют не глядя.
Таких, как ты, ждут столько зим и лет...
мгновенья ради.

Весенний ветер прОводов и встреч!
Покинешь дом, постранствуешь по свету.
Ты из таких: сперва целуешь меч,
потом - кобету.

                ***
Я усміхнусь тобі скрізь сльози: їдь!
Бо профіль вітру вранішнього строгий,
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги.

А  берег знов пустельний і нічий.
А чорна буря розправляє крила.
Але я сонце вишила вночі
на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.
Далекий голос так співає тужно!
Твоя любов - як дзвін старих балад -
гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.
Моря шумлять, і холодно на світі.
Таких, як ти, чекають все життя
заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!
Покинеш дім. Любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цілують спершу меч,
а потім - жінку.