Гра в вiйну

(трагічна повість)

Не в війни в ті далекії роки,
Як двигтіло навколо й гуло,
Коли кидало люд на всі боки,
А недавно все теє було.

Недалеко жили, як барвінки
Два хлопчиська в оселі одній,
Бігли в школу, сміялися дзвінко -
Хлопчик Коля та хлопчик Сергій.
У четвертому класі навчались,
А із школи - додому мерщій,
Зоставались в Сергія - гуляли,
Був Володя в цім домі як свій.
Раз прийшли ті хлоп'ята зі школи,
Книжки вбік на хвилинку одну,
(Не забуть ту хвилинку ніколи),
І затіяли грати в війну.
Яки завжди - в діток зброї замало,
От якби їм іще хоч яку,
А поблизу рушниця стояла
У кімнаті, в одному кутку.
І Сергійко схопив ту рушницю:
- О, взаправдішня, будем гулять!
На Володю наставив, мов глицю:
- Руки вгору, бо буду стрілять!
І не встиг до гори здійнять руки,
Вова трішки у бік відійшов,
І в цій тиші,на матері муки
Гримнув постріл і бризнула кров.
Потемніло в очах у Сергія,
Чи він бачить, чи може осліп?
Вова, Вова у цій веремії
На підлогу упав наче сніп.
Тільки очі осудно дивились
З-під розкритих скривавлених вій,
Та серденько вже Вови не билось,
Прямо в голову вцілив Сергій.
Хоч Сергій і злякався, та годі,
Бачить він, що догрались вони.
Взяв на руки убивця Володю,
Та й одніс на город в бур'яни.
Вимив стіни від крові, підлогу,
Прав сорочку свою і штанці,
І подумав: - Ну от, слава Богу,
Заховаю я в воду кінці.
А що ж Вовина мати? Чекає,
З школи сина чекає свого.
Вже під вечір, а сум серце крає,
Бо додому немає його.
Бідна мати від розпачу плаче,
До Сергія прийшла, чи прийшов?
Він сказав, що Володі не бачив,
Сам зі школи додому ішов.
В школу мати летить, гірко плаче
За орлятком маленьким своїм,
Та ніхто там Володю не бачив,
Повернулася мати ні з чим.
Вже й міліція встигла приїхать,
На біду піднялось все село,
Та ще й мокрі усі, наче віхоть,
Ще такої біди не було.
Бо вночі тій, страшенная злива,
Важкі хмари  по небу повзли,
Всі ті люди блукали журливо,
Та Володю ніде не знайшли.
Скільки дум передумала мати,
Скільки в серці немовлених мрій...
Де ж Володю-синочка шукати,
Не лишалася мати надій.
А на ранок, Сергійова мати,
Ще тоді, як зоря не зійшла
(Годі критися, треба сказати),
Вона матері вість принесла.
Наче тая нечистая сила,
Наче чорний отой буревій:
- Не шукайте, кума, свого сина,
Бо Володю убив наш Сергій.
- Вова, Вова... змогла лиш сказати,
Сину, зіронько наша ясна!
Затужила, як горлиця мати,
Як підкошена впала вона.
Старший братик Володі, - то Юра,
Він додому його забирав,
Мокрий-мокрий, неначе в баюрі
У кущах тих Володя лежав.
Стоїть поруч зловісная хата
І густющі кущі наче ліс,
Взяв на руки Юрко свого брата,
Пригорнув і додому поніс.
Всим селом хоронили Володю,
Сина в матері як не було,
І лилися, мов дощ при негоді
Гіркі сльози немов джерело.
Там табличка, дивись при нагоді,
Де чебрець, васильки, деревій:
- "Від убивці загинув Володя",
На табличці написано тій.
Був Володя - маленьке, худеньке,
Та слухнянеє теє дитя,
Хоч і жив я від них не близенько,
Те хлопчисько я знав до пуття.
Він примірної був поведінки,
Добре в школі навчатися звик,
Змиє піл і почистить ботинки,
Перший в матері був помічник.
Біла хата, садок біля хати,
Вітер віти тихенько гойда,
На порозі стоїть сива мати,
Вову з школи вона вигляда.

От і скінчив я вам сповідати,
Цю історію дуже сумну.
Хочу дуже я вас попрохати:
- Любі діти, не грайте в війну!

     13.10.2016р. 15:16.