Юрий Андрухович. Элегия шестидесятых

Лето пахло мячом, бузиною, поричкою,
целовались в кустах вечереющих пары;
когда спелое солнце садилось за речкою,
пахли тихим дождём и жарой тротуары.

Мяч летел до небес над антеннами, липами -
вырывался в простор, за ограды и сети.
Из беседок в садах херувимскими всхлипами
растекался в эфир Робертино Лоретти.

Мгла густела, и мяч уплывал в синем мареве;
зажигались огни, тени падали резко;
что-то тайное вдруг проступало у дерева,
и плыли силуэты в немых занавесках.

Мяч совсем улетал, пропадал на дистанции.
В старом парке фонтаны в небо струи метали.
И звала танцплощадка вечерами на танцы.
А уставшие за день карусели молчали.

Мяч повис в небесах; а года всё листаются -
да по горьким морям, по солёным пустыням.
...Нам всю ночь до утра, как планеты, вращаются
и печально скрипят карусели пустые.

               Елегія шістдесятих

Літо пахло дощем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли спіле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам"яні тротуари.

М"яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне було його тіло.
З виноградних альтан херувимськими схлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м"ячик танув у темряві;
загоралися лампи в садах і на ганках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М"яч уже не вертався, пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М"яч повмс угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку до нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні й сумні каруселі.