Петя Дубарова. До ранку

Петя Дубарова
ДО РАНКУ


Маяк далекий ген, немов мартина око,
наповнене морською світлиною,
позвав мене до себе.
Не знаю — 
йти чи залишатись тут.
На море позираю я.
Воно гойдається й колише тисячі зірок,
на золоті відбитки пальців так похожих...
Воно блага мене лишатись коло нього.
Я відчуваю — мідії встелили
на дні для мене черепки і трави.
«Стій коло нас! З тобою нам так добре!
Усі таїни ми тобі розкажем».
Куди піти?
О, безліч тут всього, що кличе
і блага мене лишитись.
Чи коло маяка мені стояти,
чи з мідіями тут вести розмови?
А може, між мартинів білих
чи з чайками
жадливо дихати вітрами неба?
Чи, може, знов туди до риб у море
побачити їх плавання майстерне?
О, тут я залишуся аж до ранку
дослухати  цю розповідь цікаву
від мідій, що навколо розляглися.
Маяк я поцілую — не забуду —
в його чоло, що блиском бовваніє.
Я подарую птаству легкокрилому 
свою присутність в небі аж до ранку.
Не  скривджу риб відмовою своєю
і з ними аж до ранку буду бавитись.
Додому повернусь аж на світанні я,
надміру перевтомлена, та всміхнена,
бо матиму цінніший подарунок.               
Свою присутність рибам в морі синьому,
а ще — дельфінам, птаству в небі ясному —
все роздарую тихим синім вечором,
вони ж своїм поділяться
                НАЗАВЖДИ.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
ДО УТРОТО

Един далечен фар, като око на гларус,
напълнено със морска светлина,
повика ме при себе си.
Не зная —
да ида или тука да стоя.
Поглеждам към морето.
То люлее и себе си, и хиляди звезди
като златни отпечатъци от пръсти…
То моли ме при него да стоя.
Усещам как и мидите под мене
черупки и треви са ми постлали.
«Постой при нас! Със теб ни е добре!
Ний всички морски тайни ще ти кажем».
Къде да ида?
Толкова неща ме викат
или молят да остана.
Дали при фара или тука да стоя
и с мидите добри да разговарям?
Дали със гларусите бели
или с чайките
да дишам на небето ветровете?
Дали пък да отида там, при рибите,
за да ми покажат свойто плуване?
О, тука ще остана чак до утрото
и тихо ще изслушам този разказ
на мидите, постлали гърбовете си.
Не ще забравя да целуна фара
по челото, препълнено от блясъци.
Аз своето присъствие на птиците
поне до утрото ще предоставя.
Не ще обидя аз със отказ рибите
и с тях до утрото ще поиграя.
О, вкъщи ще се върна чак на утрото
безкрайно уморена, но усмихната,
получила най-ценния подарък.
Аз своето присъствие на рибите,
делфините и мидите, и птиците
раздавам за една-едничка вечер,
а те ще ме дарят със своето
                ЗАВИНАГИ.