Наталка Белоцерковец. Калина

Густой космический глотая дым,
На поле неба шли и шли мы с ним,
Кого люблю сильнее от дыханья.
Стерня горела в небе, потому
Мы долго шли в нетающем дыму -
Любимый мой и я - без расставанья.

Мы постепенно ускоряли ход
И в звёздный ворвались круговорот -
Виток! Виток! По кругу! И пустынно!
Земля - как глобус, глобус - словно птах,
Трепещут крылья на материках,
Как будто океаны синие.

Уже сто лет прошло от той зимы,
Когда мы умерли. Забыли мы
Язык людской, его слова и звуки.
Забыли слёзы и родной порог -
И только лёгкость бестелесных ног
И бестелесные такие ж руки.

И вдруг - огонь! Нет, гроздья из огней!
Две грозди! Три! И память всё ясней!
И корни от земли переплелися!
Моя голубка, ласточка, гора!
Мой сокол, мои степи! И Днепра
Волна ласкает!
           - Листья, листья, листья...

Тогда впервые за сто лет подряд
Я вспомнила то слово - слово "брат":
"Скажи, мой брат, то листья - как лавина?
На листьях - капли крови? Нет, не так -
То ягодки! Уста! Иль мак? Нет, знак!"
Он посмотрел, и он сказал: "Калина".

                Калина

Ковтаючи густий космічний дим,
На поле неба ми ішли із тим,
Кого люблю я дужче від дихання.
Горіли стерні в небі, і тому
Ішли ми у протяжному диму -
Коханий мій і я , без повертання.

Поволі ми прискорювали крок
І от влилися у ходу зірок -
Виток! Виток!І коло! І пустинно!
Земля - як глобус, глобус - наче птах,
Тріпочуть крила на материках,
Неначе океани: безупинно.

Уже сто літ минуло від зими,
Коли померли ми. Забули ми
Людської мови пестощі і муки,
Забули сльози і забули сміх -
І тільки легкість безтілесних ніг
І невиразні безтілесні руки.

І раптом - вогник. Гроно із вогнів!
Два грона! Три! Як спогад защемів,
Як білі корінці переплелися!
Моя голубко, ластівко, гора!
Мій соколе, мій степе! І Дніпра
Ласкава хвиля!
           - Листя, листя, листя...

Тоді уперше за сто літ підряд
Я пригадала слово - слово "брат":
"Скажи, мій брате, чого листя лине?
На листі - краплі крові? Ні, не так -
Це ягідки! Уста! Це мак! Це знак!"
І він поглянув і сказав: "Калина".