І вже тепер далеко зорепад.
І дощ навмисно про любов шепоче.
І погляд той, що лине іздавна.
І очі. О, які то були очі!
Знов постає у пам"яті той сад,
що назавжди покрив страхи дівочі
цілунку першого. Та вже ніяк - назад.
А в небі та ж схвильована Луна.
Все як тоді. Та трохи сивина...
Але душа мов щось сказати хоче.
Не до снаги. Але вуста дівочі...
На щастя, а чи може на біду
до тої юності як в мареві іду
крізь морок наступаючої ночі.
167. I вже тепер далеко зорепад...
© Copyright: Игорь Ярин, 2016
Свидетельство о публикации №116093002049
Свидетельство о публикации №116093002049
Рецензии
Дуже чуттєвий та проникливий вірш...сердце до коханої людини завжди лине, незважаючи на час... Лине крізь дитинство, юність, зрілість та сивину..і завжди це почуття прекрасне...
З теплом душі та глибокою повагою,
Хелен Вольф 17.08.2019 04:51 • Заявить о нарушении
З теплом душі та глибокою повагою,
Хелен Вольф 17.08.2019 04:51 • Заявить о нарушении
На это произведение написано 11 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.
