Забуте звернення до неба.
Немає спалахів від сліз.
Та голосами плаче ліс...
Благаю,поспіху не треба.
Чи варті втрати часу в Бога?
Чи вибрана уже дорога?
Що навпіл серце розрива...
Я помилилася? Бува.
Що ж помилилася,на Бога...
Не бачиш красоти беріз.
Трави плекають. Наче в дзвони...
Гудуть в середині,-ці стони.
І біль з усіх кутків поліз.
Та не зупинить.Він без жалю,
Глумить словами. Наче палю...
Пронзає в серце нахрест,вскрізь.
Немов би п'є губами страху.
Каже:-Бери. Кида з розмаху...
Немов непотріб,-плину час...
Та й заридає...мало в нас...
Ой як його,у нас є мало.
А сам впускає наче жало...
Смертельний яд,-впускає хвіст
Та хилить...в повний-повний ріст.
Вирує кров. Кипить. Стужіє.
Як ненавидіти уміє...
Так сильно...як може любить.
Проте любов у ньому спить.
МОЯ Ж ДО НЬОГО ШАЛЕНІЄ!
(Понкратова.О.В.)
Забуте звернення до неба
© Copyright: Лена Грама, 2016
Свидетельство о публикации №116092910157
Свидетельство о публикации №116092910157
Рецензии