Пам ятi Василя Стуса

1. Велике вигнання.

Гойдається доля, мов зламана віть,
на розхристі всіх заполярних хурделиць,
і ніч заґратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувій

отут, серед цих простопадних осмут
сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
Полярного сяйва кремлівські салюти —
тут навіть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная ніч:
червоні боки тут у снів не від яблук,
від кирзи — під здухи, об стіну — на карби,
і знову — по ребрах! О, зламана віть

епохи, що тичеться в невідь облуд...
Не хміль солов’їних пісень тут вирує,
тортурного зойку відлуння мордує —
тут навіть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,
що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —
як паля тортурна, що вмить прохромила,
як гак, що під Байдині ребра загнав

науку султанських і царських велінь:
услід за Тарасом у зеки й солдати
уся Україна — встигай лиш ховати
за кирзу халявну відвертість молінь.


2. України син.

Так тяжко під серцем Сибіру болить
оця захалявна хохлацька Вкраїна,
оця трьохсотлітня безвинна Руїна —
на розхристі вічності докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тінь
невтішної матері, доля Вкраїни:
розіп’ято знов її вірного сина —
поглинув їх стільки московський вже плин...

Коли чорторий вже оцей промине:
в Сибір — у теплушці , назад — в домовині, —
одвічна дорога синів України...
О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,
скорботна, посмертна земля Батьківщини
на серце, що в грудях народу не спинить
його навіть наглая смерть Василя.