Нащо, Отче Небесний, дав душу менi нарозхристя?

Опадають літа, як у осінь пожухлеє листя...
Потьмяніли сліди їх...згубились в холодній імлі...
Нащо, Отче Небесний, дав душу мені нарозхристя?
Я застуджена вітром, повільно зникаю з землі...

Я зникаю з землі...та...чи встигну  пробачить зухвалість,
Тих далеких-далеких, даремно змарнованих літ?
Те, що молодість може - те знає лиш мудрая старість,
Тільки... зрілість ніколи уже не зірве первоцвіт...

А багряная осінь сміється своїм падолистом,
Ніби їй те байдуже, що в душу закралась печаль...
От якби все життя я змогла написати начисто!
От би - з чистого все...та роки не повернеш, на жаль...

Мені стачить жаги...тільки часу непрощенно мало,
То не стрілки летять...то життя пролітає, як мить...
Осінь в душу ввійшла...а я зовсім її не чекала...
Мені кажуть - щаслива...то чом же душа так болить?

Чом вона ні у день, ні у ніч не знайде собі місця?
Я лечу, наче лист...під ногами немає землі...
Нащо, Отче Небесний, дав душу мені нарозхристя?
Щоб, застуджена вітром, я зникла, як лист, у імлі?