Збочин

Темні кутики вікон, глибокі холодні очі
На Північ хотіли летіти,
у Збочин.

Коліна тримали стіни білим та майже рожевим,
Коли усе інше летіло
окремо.

Сховані зморшки віку місто минають птахом -
Холоне гаряче тіло
від жаху.

Болісний скрип паркету, стерті відбитки пальців,
Дзюрчить струмінець клозету:
«Поганець...»

Хтось зачиняє двері, може, мій милий Янус.
Сходинок різні скелі
назараз

Стали, як гуси Риму, шепіт тримати кроків.
Пилом та попелом лину
крізь роки.

Надто високі стелі б'ють акустично в скроні...
Мері, Вероніка, Еллі -
не твої.

Злиднем оголені стіни. Тріщинки крадуть колір,
А одиноке тіло -
волю.

Квіти спочатку квітли, потім, з роками, зів'яли.
Розкіш, як бідні злидні -
лиш мара.

Темні сухі пелюстки втратили щирий розум,
Як розлите «Ламбруско»
в дорозі.

Всі ці 100 дивних років билися на підлозі.
Лишитись?.. Одиноко,
не в змозі.

Зім'ята не заслана постіль - пам'ятка нашим онукам.
Кажете, вже дорослі?
- До муки.

Знов розбивати посуд, лемент чинити вдруге
Та зустрічати осуд
усюди.

Ні, не для мене ці жарти, спечені яблука часу!
Смерть розкидає карти
у масу.

Шкіра твоя не мармур, губи твої не троянди,
Та я сеодно мов варвар
хочу на твої груди.

Це - невисома тиша. Кажете, скоро старість?
Спомини не полишу
й жалість.

Північ відкрила шлюзи, коханець - чорнильні вени.
Топляться боягузи
в Сені.

Ми не повернем минуле схиблені та безсилі.
Знову купую пігулки
та крила

І розтинаю простір. Я - наших днів Меркурій.
Біль... чи не надто гострий?-
Безсилий...

Зламані мої ребра, я прокидаюсь недужа.
Більше тебе не треба.
Чи, може?..

Вертер, де Сад, Ромео - я вже навіки нічийна.
Вінснету писав Тео.
Тобі ж - сестра божевільна.