Поэма

Частина 1
До нього

Вона була, як день, така ясна,
Та дні бувають різними. Вона
Боролась за життя своє невпинно,
А час збігав жорстоко швидкоплинно.

Зустрілась, якось, поглядом своїм
З зеленими, як малахіт, очима,
Відчула, раптом, серцем молодим,
Що засміялося воно, немов дитина.

— Я можу все, іди до мрій зі мною.
Вона махнула на слова його рукою.
— Ходімо, я цей вимір залишаю.
Вона насупилась: «Героїв не буває»

Він взяв її за руку, дуже легко
Злетів до неба, до ясних зірок.
Вона не знала, що сказати, тільки тихо
Тремтіла, як троянди пелюсток.

— Чого боїшся ти? Чого мовчиш?
— Не можу я повірити у це.
  Не можу я повірити…
— Залиш.
  Потрібно трохи часу на усе.

Вона залишилась із ним
Вона повірила у все, що є навколо,
Та не питала тільки іменем яким
Він зветься усіма ніколи.

Вона не знала, звідки він і хто,
Було достатньо тільки бути поряд.
І байдуже тоді було, чому
Таким таємним був зелений погляд.

Вона тепер, як ніч, як та гроза,
Що рушить все живе і ніжне.
І чує, як тече з очей сльоза,
Коли його немає цілий тиждень.

Пішов і не сказав нічого.
Як міг він так залишити її?
Вона не знала Всесвіту такого,
Де є лише вона в пітьмі.

Летіли тижні, дні, години,
Вона чекала, дивлячись на світ,
Чекала щосекунди, щохвилини,
Бажала розтопити серця лід.

Він не прийшов. Не повернувся. Він не зміг.
Не захотів палати разом з нею.
Він залишився вигадкою з книг,
Але з прекрасною і чистою душею.

Вона покинула усе, що мала,
Перетворилася на вільний дух
І між зірок його шукала,
І згадувала дотик ніжних рук…


Частина 2
До неї

Він був, як сутінки весни.
Він був, як лютий вітер січня,
Як квітка неможливої краси,
Як в полі десь свободи пісня.

Він богом був вже п`ять віків,
Він бачив війни між світами,
Боровся з друзями за тих,
Хто вмер у битві з ворогами.

Але наскучило життя
Таке, і він покинув дім,
Змію, Вовчицю і Коня,
І ліс, що називав своїм.

Та, як король, на землю став.
Гадав, народ його зустріне,
Але його ніхто не знав,
Бо це чужий для нього вимір.

І між людей за роком рік
Блукав він зовсім без надії,
Вдивлявся у бентежний вік,
Сховавши десь порожні мрії.

Та якось серце затремтіло,
І він свій погляд зупинив
На тій, що мала білі крила,
Але пізнала гіркість слів.

Та повернувши до зірок,
Взяв, наче згадку про людей,
Дівчину – ніжний пелюсток
Зі срібним проблиском очей.

Він все життя її ховав,
Як скарб, від ворогів своїх.
Хто знає, може він кохав,
А може так і не зумів…

В запеклій битві він програв
І полонений був навічно.
Не встиг. В останнє не сказав
Все те, що мав казати звично.

У клітці дев`яти світів
Під вартою старих сару
Він стіни золоті покрив
Мереживом з магічних рун.

Щоб вірний шлях їй не знайти,
Щоб вічно в тих світах блукати.
Одне життя щоб зберегти,
Не стане він її чекати.

Нехай вона рахує дні,
Вдивляється у світу край.
До неї скажи він в пітьмі
Своє останнє «Прощавай…»

28.06.12 - 17.09.2016