Вiдкритий лист

Повідомляю вас насилу –
не надійшов до адресата
лист, що в вас совісті хватило
по пошті відіслать солдату.

Муж не отримав ваш листа
і ранений не був паскудством.
Не втратив ум і неспроста
не проклинав ваше розпутство.

Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
безцеремонність ваших слів
душі його не розривала.

Як тяжко в бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав,
тоді, на щастя, було рано.

Коли на землю він упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
на щастя. Ще сказати хочу,

що, завернувши в плащ-палатку,
вночі тихцем в міському парку,
ми схоронили після схватки
його під невелику арку.

На обеліску зірка там,
тополя ще, висока дуже.
Та зрештою забув, що вам
оте уже зовсім байдуже.

Лиш вранці підоспіли вісті…
З причини смерті адресата
листа ми прочитали вмісті –
пробачте нам, простим солдатам.

Як пам‘ять вас збиває з толку
і ви забули про свій лист,
від імені усього полку
я нагадаю його зміст.

Писали ви, як другий рік
дісталися у город хлібний,
у вас вже новий чоловік,
а він вам більше не потрібний.

Що ви не знаєте біди,
живете хороше, в достатку.
Нема ніякої нужди
у лейтенантськім атестаті.

Листів щоб більше не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“,
болюче ви шукали слово.

І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
ми ті слова, що на снігу
в розлуки час в душі знайшли ви.

„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви серце проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут помирали…

В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен зможе вік любити,
нажаль в житті усе буває…

І хай не любите ви більше,
нехай уже він не потрібен.
Хай живете уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем.

Але ж який солдата гріх,
що часу вільного не знає.
Що захищаючи вас всіх,
себе три роки утрудняє…

Що ж написати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли?
Так зайняли б в кого завгодно!

Бо у Вітчизні нашій є
немало чистих душ, високих.
Вони б вам виявили честь
і не писали б ви ті строчки.

Вони б за вас слова знайшли,
підтримати щоб чоловіка.
Від нас уклін їм до землі
за серце добре і велике.

Не вам, жіночому загалу,
від нас відірваних війною
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.

Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.

Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна,
й такого хтось іще скуштує…

На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча всього лише на час
листом нам мозок отруїли.

Нехай поставлять вам в вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.

А бувший чоловік – убитий,
все добре, забавляйтесь з новим.
Він мертвий, вже на тому світі,
не потривожить зайвим словом.

Живіть, не бійтеся вини,
не відповість він, не напише.
Вже не повернеться з війни
й під ручку вас не стріне з іншим.

Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юда.
За те, що з місяць доставляти
іще листи вам пошта буде.

Нічого вже не зробиш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони лиш в вересні дійдуть,
хоч згинув місяцем раніше…

Без вас там жодного рядка
немає й це вам неприємно.
Так я від імені полка
беру назад те все напевно.

Прийміть уже в кінці від нас
презирство наше на прощання.
Всі ті, хто зневажає вас –
покійного однополчани.

* Спроба перекладу чи за мотивами твору Константина Симонова „Открытое письмо женщине из г. Вичуга“.