Петя Дубарова. Безсмертя

Петя Дубарова
БЕЗСМЕРТЯ


Йде осінь перепадиста, сумна,
крізь віття, що торкнула позолота.
У ночвах ночі, що не мають дна,
втоплю буденні дбання і турботи.

Навстріч мені, як нагорода, знов
велика, строга, царствена  принада,
відзнакою їй день, вогонь і кров —
червона стародавня Іліада,

на людство тисне тьмою веремій.
Невже життя ходу свою спинило
і поступилось натиску стихій,
сназі і силі молодого тіла?!

Невже тому, що Зевс і Аполон
її зробили жрицею своєю,
то й серце оберта мені на трон,
стає мені вимогливим суддею?

Довірилася їй душа моя,
впивалася магійними речами,
від подиху її тяжкого я
так спрагло  п’ю великими ковтками.

Ахіл могуті й сили їй кладе,
долоня Зевса дарить супокою,
так місто рідне, миле й молоде,
я оберну на стародавню Трою.

Не списи сторчаками із грудей
і не важка й незламна божа сила,
і не пожари — не затим ачей
для тої Трої я опорядила.

Вона для мене — наче день ясний,
магічна, наче Ботевська балада,
важка, як храм прадавній золотий,
одна нова могутня Іліада.

Йдучи навстріч ході її стрімкій,
з якої, мов з вулкана лава, лине
легенда про народ сміливий мій, —
хай світ пред нею стане на коліна.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
БЕЗСМЪРТИЕ

Разсеяно  се  плъзва  есента
през  тънки  клони  на  дървета  рижи.
В  бездънното  корито  на  нощта
потапям  всички  свои  дневни  грижи.

И  пак  възмездна  идва  срещу  мен,
велика,  строга,  царствена  и  млада,
белязана  от  огън,  кръв  и  ден,
една  червена,  древна  Илиада,

дъхтяща  на  човек  и  на  живот.
Нима  дори  и  времето  е  спряло,
отстъпвайки  пред  шеметния  ход
и  силата  на  женското  й  тяло?!

Нима  защото  Зевс  и  Аполон
направиха  я  своя  жрица,
превръща  тя  сърцето  ми  във  трон
и  властно  става  моята  съдница?

Повярвала  в  тънтежния  й  глас,
в  човешкото  на  нейната  магия,
от  ритъма  й  строг  и  тежък  аз
задъхано,  на  едри  глътки  пия.

И  взела  мощ  от  ръста  на  Ахил,
от  Зевсовата  длан  благословена,
аз  своя  град  —  усмихнат,  млад  и  мил,
превръщам  в  Троя  —  древна  и  червена.

Но  не  пожар  и  пушечни  следи,
не  тежка  и  възмездна  божа  сила,
не  копия,  потънали  в  гърди,
за  тази  Троя  аз  съм  отредила.

За  нея  пазя  —  светла  като  ден,
магийна  като  Ботева  балада
и  тежка  като  златен  древен  храм,
една  могъща  нова  Илиада.

И  тихо  пред  безсмъртния  й  ход,
от  който  като  бял  вулкан  изтича
легендата  за  моя  горд  народ,
светът,  като  пред  бог  да  коленичи.

28 октомври 1978 г.