Северный ветер катит волны...

Північний вітер котить хвилі
На берег сивого Дніпра,
Де обеліск у небо лине,
А на очах тремтить сльоза.

Гранітна дошка сповіщає
Хто у могилі тій лежить,
А смуток душу хлопця крає:
Там поміж інших батько спить!

Але ім’я його відсутнє
На дошці сірій кам’яній
Та невідоме для майбутніх
І повоєнних поколінь.

Осколок вражої гранати
Хоробре серце зупинив,
Білет військовий у бушлаті
Якраз на прізвищі пробив.

Та згодом відданий товариш
Вдові листівку надіслав.
Про бій кривавий поміж згарищ
Він достеменно написав:

«Покриті кіптявою й пилом,
В боях знесилені бійці
В атаку йшли за командиром
За щастя рідної землі!»

Вдова могилу відшукала, 
Удвох із сином приїздить,
Солоні сльози не ховає:
Жіноче серденько болить!

Болить за тим, що не здійснилось
І що в житті не відбулось.
Померти разом не судилось,
Пожити – теж не довелось.

Весною, зранені війною,
Цвітуть замріяні сади.
Водою вмиті дощовою,
До неба горнуться лани.

Співуча мова, серцю мила,
Лунає щира й чарівна.
Та плаче знову край могили
Вдова згорьована й сумна.