344. Василь Стус. Проклятье вот уже!..

Проклятье – вот уже!
Пот заливает очи,
Мысль вечно нам пророчит
Зло, но не бережет.
Ударит скоро в цель
Неистовая сжатость,
Искоренит (и ладно!)
Уже родную боль.
Как времени шипы
Терзают сердце жадно,
Когда прозренье наглое
Касается щеки.
Советов, слов лукавых
Ты получил немало,
А как до дела стало -
За строем строй упал.
Постигнешь  или нет
Господне наказанье
В кончине расцветанья,
В цветении смертей?
А перемогся ты?
А сердцем –перемогся?
О дух мой, не покорствуй
Один во власти тьмы.
Из разоренных гнезд
Срываются орлята,
В безвесть летят куда-то,
Где метины борозд.
И некуда пойти,
И некуда деваться,
Ведь сколь ни покоряться,
От доли не уйти.
По жилам век течет, 
Просвета не увидишь,
Суровую нить жизни
Злодейка Парка ткет.



Наслання — от і вже!
Піт заливає очі,
нас дума вічно врочить,
але не береже!
І скоро стрілить в ціль
ця стислість навіжена —
і знищить (і про мене!)
задавненілий біль.
Як часу остюки
устрягти в серце спрагли,
коли прозріння нагле
торкається щоки.
Облудливих порад
ти був зазнав чимало,
а як до діла стало —
упав — за рядом ряд.
Пізнаєш ти ачей
Господніх воль наслання
в поконі квітування
і виквіті смертей?
А перемігся — ти?
А серцем — перемігся?
О дух мій, не гнітися
од смерку й самоти.
Із випатраних гнізд
зриваються орлята,
у безвість вирушати,
де басамань борізд.
Нема куди піти,
нема куди подітись,
гнітитися, гнітитись,
а долі не втекти!
По жилах час тече,
а просвітку не видко,
життя сувору нитку
проклята Парка тче.