Зiронька моя

Колись я марив небесами...
Змагався з спiвом солов'я
Горлав щоденно безустану:
"Яка ж ти - зiронька моя!"

Одне iм'я кричав щосили...
Бо в мрiях ти була одна!
I мудрi коло скронь крутили
Мовляв...дитина не сповна...

А потiм всi порозбiгались...
Багато витекло води.
А ти за мене й не змагалась.
Замовкла пiсня назавжди.

Бо що для щастя жiнцi треба?
Стабiльнiсть, грiм мене побий!
Що той журавлик десь там в небi,
Коли в руках - гусак! Живий!

Була в життi одна розлука...
I виросла одна печаль.
Ще вмiють пестить нiжно руки
Та в грудях, як ранiше стуку
Уже нема, на жаль...на жаль...

За тридцять лiт в старенькiй школi,
Де плин часУ такий швидкий,
Ти сумно видихнула з болем:
"Так от ти став тепер який..."

Я - промiнь юностi ледащий...
Зеленоокий стрижень бiд...
Безмежний смуток днiв вчорашнiх,
Бентежний докiр кращих лiт...

Пройшло...i нарiкань немає.
Стежина в кожного своя.
Та серце пам'ять не пускає:
"Ох...де ж ти зiронька моя?"

...Коло замуленого броду,
Не наспiвавшись до пуття,
Десь там,де дiти i городи,
Тихенько страчуєш життя...