Холодний дощ злизав твої слiди,
Ніщо не передвіщало нам біди
Чи справді це було? Чи не примара?
Розлука, мабуть, за кохання кара?
Простягують до мене руки тiнi,
I душать душу сiрi днi осiннi.
I я боюсь лишатися сама,
Бо спорожнiю й висохну до дна.
Тому виходжу в нiч i тихо жду:
Щось запитати хочу у дощу.
Та дощ не чує тихих запитань
А вiтер злиться i кричить:"Вiдстань!"
Наослiп б"є мене щосили по щоцi.
О,цi вітри! Холоднi ці дощi!
Наче сон...
© Copyright: Валентина Козачук, 2016
Свидетельство о публикации №116090404145
Свидетельство о публикации №116090404145
Рецензии
