Дорога додому...

Ти так хворів у муках совісті...
Волів забутись, заховатись і втекти...
Сон втратив, апетит і спокій повністю
Й прийшов на сповідь: що, коли і з ким...

Ти говорив й тримав пестливо за руку
В очах був біль, розгубленість і страх
Я вислухала з посмішкою -знала вже...
Та таки ж «тіло- то не мій розмах»...

То в невідомості я мучилась і краялась
Коли приховував, брехав, зникав, мовчав...
Тоді чорніла заживо і маялась
Як неприкаяна без сну, вся- болю сплав...

Чекав чого ти?- криків, сліз, істерику?
Та наче ж знаєш-то не мій формат...
Ти попросивсь додому з того скверику
І я була в момент той бхагават...

Минули дні... на березі азовському
Ти поруч був усупереч ділам
Закоханий і рідний, наче кровні ми...
Й мені болів твій внутрішній розлам.

Шлюб втратив цноту... ти-чесноту вірності
І не важливо скільки там ти з ними-нею був
Що ти говориш їм... Є серце повне ніжності,
Тяга і пристрасть... ти б себе почув...

Тебе кидає ще... я знаю, бачу, чую це.
Ти намагаєшся до МЕНЕ не звикать :)
Бо потім важко... й інша не розраджує...
Мене ж Майдан й війна навчили довго ждать...

Чи зрозуміти їм що пережили ми?
Як я чекала з фронту в молитвах?..
Не знала спокою допоки не подзвониш ти:
«Живий, кохана!» Й досі все у снах...

Якось мені не злиться і не гнівиться
Нема образи, болю у душі...
Шкода до сліз.. шкода любові святості...
Чиєї чистоти не вберегли...
13.08.2016