Петя Дубарова. Дзвоник

Петя Дубарова
ДЗВОНИК

Дзвоник зненацька цілує мене і неначе вирізує мені з тиші шкільного коридору дотепну невидиму квітку. Та тільки-но простягаю руку піймати його, він зупиняється.

Дурненький дзвоник! – серджуся я і з образи готова висолопити язика. Проте він, за мить відпочивши, знову сміється так, що дверні ручки мимоволі тремтять. Кидається, несамовито веселий, стука у всі двері, спинається сходами вгору, перекочує клубочками відгуки, кидається із майстерністю спритного артиста з поверха на поверх у якісь чудернацькі незрозумілі гами. Тепер він улюблений, жаданий. Іспитовані всміхаються до нього з вдячністю, шкільний буфет цілує його своїми віконечками, наче вустами, і з радістю роздає свої банички* і шоколадки.

Ох, і бешкетник! Як несподівано смикнув мене за косу. О, погляньте на нього, як він закопилився — може, хоче сказати щось англійською...

Милий дзвоник! І навіть коли виросту велика, то берегтиму тебе як найдорожчий спомин. І, розгадавши твої кольорові гами, створю милий і красивий вірш про тебе.  Я хочу, щоб у ньому ти впізнав себе... І, дивовижно свіжий, залишайся в мені — картатий, як радісний скрик, що поглинув красу моїх шкільних років.

*баничка - зменш. до баница - листковий пиріг з бринзою.


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
ЗВЪНЕЦЪТ


Звънецът ме целува рязко, изрязва ми от тишината на училищния коридор някакво смешно невидимо цвете. Но тъкмо протягам ръце да го уловя, той спира.

Глупав звънец! – разсърдвам се аз и от обида съм готова да му се изплезя. Но той си отдъхва само за миг и се засмива така, че дръжките на вратите трепват неволно. Хуква лудо весел, чука по всички врати, изкачва се по стълбите, премята се на кълбета отзвуци, хвърля се с майсторството на ловък артист от етаж на етаж в някакви чудни неразбираеми гами. Сега той е обичаният, чаканият. Усмихват му се благодарно изпитаните, павилиончето със закуски го целува с прозорчето си като с устица и от радост раздава всичките си банички и шоколади.

Ех, че немирник! Как ненадейно дръпна плитката ми. О, вижте го как се е надул – може би иска да каже нещо по английски…

Мил звънец! Аз стана ли голяма, до най-свидните спомени ще пазя тебе. И разбрала цветните ти гами, ще създам едно стихотворение и мило, и красиво като тебе. Аз искам да познаеш в него себе си… И чудно свеж да си останеш в мен – пъстър като радостен вик, изпил красотата на моите ученически години.