Петя Дубарова. Десь там...

Петя Дубарова
Десь там...


Десь там, серед хмар, де шалена лоза,
де в схованці вій збереглася сльоза,
від нірки, де рак собі захист знайшов,
від дивного синього берега знов

з’являється миттю — й до мене лишень
(коли світом править не ніч і не день)
мій вірш — сивоокий, сміливий, тремкий,
такий невгамовний, разючий, живий.

До рук його трепетних падаю вмах,
заходиться серце дівоче, мов птах,
вібрує, неначе бджола молода.
Запросин не жду, відступає нуда.

Рушаю за ним я, бо знаю: він — мій,
вогненних думок моїх збурений рій
хапає він прудко. Чи сню я? Ураз
у бронзовий я потрапляю Бургас.

А сонце магічним фонтаном струмить,
осяює щедро небесну блакить.
Аж матова дивна зоря заграє —
щасливить мене і добро віддає.

В незнаних глибинах живої води,
в дельфінах, у зорях, що ваблять туди,
в пробудженім оці морських маяків,
зчудована, бачу я таїнство слів.

Тому що до мене, розхристаний весь,
реальний, живий, тут — зі мною — не десь,
це — вірш мій, бурхливий, немов зорепад,
єдиний жаданий, єдиний мій брат.

За часом іду невідступно і я,
коли завершиться дорога моя,
я хочу, щоб хтось з урятованих ним
відкрив в ньому шлях свій між трепетних рим.


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
Там, някъде...

Там някъде в облаци, в луди лози,
от мигли запазили дъх на сълзи,
от морския дом на соления рак,
от някакъв стар, омагьосан син бряг
 
внезапно се ражда и тръгва към мен
(когато не е нито нощ, нито ден)
не плах, сивоок, бледосинкав и тих,
а жив, поразяващ, неистов мой стих.
 
Аз падам във двете му властни ръце
и мойто момичешко пъстро сърце
вибрира в мен като щастлива пчела.
Не чакам познатото тръпно «Ела»!
 
Аз тръгвам след него и знам, че е мой,
на моите мисли блестящия рой
той грабва. Къде съм? Сънувам ли? Аз
попадам във някакъв бронзов Бургас.
 
Слънце с магия на златен фонтан
изригва от мекия свод разлюлян.
А някаква матова странна зора
ме прави щастлива и нежно добра.
 
Дълбоко във хиляди живи води,
в делфини, в звезди, невидени преди,
в събуждане кратко на морския фар
откривам учудена някакъв чар.
 
Защото до мене, разгърден и бос,
реален и жив като ден и въпрос,
е моят стих - трескав и толкова млад,
единствен обичан, единствен мой брат.
 
Аз следвам на времето светлия ход
и искам, как искам след моя живот
пак някой да трепне, внезапно спасен,
открил в моя стих своя пристан зелен.

1977 г.