Борис Олийнык. И отлетело, вроде миг...

                ***
И отлетело, вроде миг,
Как дивен сон - он за летами.
А вот болит...А вот болит...
А что болит - позаметало.

Всё перегоркло на полынь.
Забылось всё. И не сбылося.
А вот болит...А вот болит...
А что болит - то знает осень.

Уходят дни. И гаснет шаг.
Имён забытых - тени стынут...
И кровь бежит уже не так,
И на перо спадает иней.

Декабрь безжалостно жесток,
Кладёт на шлях сугробы лихо.
Но светится, как слово Бог,
Заря надежд в небесной книге.

Всё отплыло, как век-болид.
Лишь там на дне  щемит и дышит.
Спасибо сердцу - пусть болит.
Вот отболит...и тише...тише...

                ***
Відлебеділо,ніби мить,
Як дивен сон  - поза літами.
А щось болить...А щось болить...
А що болить - позамітало.

Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося.
А щось болить...А щось болить...
А що болить - те знає осінь.

Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих - тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров
І на перо спадає іній.

Нещадний грудень з рук обох
Кладе на щлях намети сизі.
Але світа, як слово Бог,
Зоря надій в небесній книзі.

Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні щемить і дише...
Спасибі серцю - хай болить.
Як відболить - тоді вже...тиша.