Чому я й досi марю листопадами?

Були - одним...тепер - настільки - різні...
Та... недарма...минуло стільки літ...
На жаль, ми розумієм дуже пізно,
Що у чужих серцях лишаєм слід...

Ось й знову серпень...В трави груші падають,
Спікаються в густий солодкий джем...
Я ж божевільна мрію листопадами,
Багряним жовтнем, проливним дощем...

Летять секунди, дні, роки, століття,
Неначе птахи, у безмежну далечінь...
Для мене був ти золотою кліттю
І слідував за мною, наче тінь...

Чи докоряти ми собі посміємо
За той ковток цілющої води?
Порожні душі (в себе ж, бо, не сіємо),
А лиш чужі зриваємо плоди...

Життя нам поділило навпіл небо,
Холодний дощ залив в душі вогонь...
Ти в осінь йдеш без мене...я - без тебе,
Без ніжних слів, без дотику долонь...

А осінь так ванільно пахне мріями,
Опалим листям, золотом дібров...
Та більше ми ніколи не посміємо
У нашу осінь повернутись знов...

Не клич мене...не треба...відболіло...
Не клич...не накликай на нас біди...
Я думала - моє ти небо, крила,
Моє повітря і ковток води...

Шаленні дні стікають водоспадами...
Життя, на жаль, не повернеш назад...
Чому ж я й досі марю листопадами,
Закохана у наший листопад?