***

Мокра білизна сохне на шворці, підставивши груди вітру,
Важкі простирадла дихають, стають легшими щохвилини,
Моя мама на кухні мугикає пісеньку, голос ще юний лине
Із вікна, ще не євро років із тридцять. Витру

Шибку- пам"ять чолом, рукавом лляної дитячої лашки,
Це найгустіше літо, це найсолодше варення із груші-падалки,
Коли ми, як нечемні ангели, на асфальти досвіду падали
І вставали дорослими – у зеленці колінка. Важко

Все втиснути у вірш, ніби ноги у затісні сандалі,
Чорнобривців чорні зітхання, матіоли вечірні схлипи,
Козаків та розбійників у дворах опівнічних, медовий липень,
Україну (котра вітчизна й велосипед), педалі,

Навіть в снах миготять перед очі, і ті головні секрети,
Що ховали з сестрою під склом у дворі – червону квасольку,
Календарик, дитяче намисто, ти ж не забудеш, Олько?
Не забуду, божилась. І де ж воно ділося врешті, й де ти?

Перелічиш на пальцях, на п'яльцях розтягнеш те літо,
Коли в бога не вірили – тільки у бабцю Аню та діда Пилипа,
І він, на хиткій табуретці, збирав у торбинку медову липу,
Щоб аж зараз мене спогадами, буцім чаєм, зігріти.