Про довiру

(роздуми невиправного реаліста)

Сьогодні сиджу в інтернеті і паралельно дивлюся фільм під красномовною назвою «Ілюзія обману». Звернув увагу на обурену фразу однієї з головних героїнь (жінка, французька поліцейська) другому (чоловік, американський коп): «Тобі прийдеться цілком довіритися мені без будь-яких гарантій. Я не заслужила, щоб ти мені не довіряв».
Ось яскравий приклад, як все в наші дні перевернулось з ніг на голову. Це приблизно аналогічно одному з тих штучних лозунгів типу «Все і одразу», «Потрібно жити сьогодні, оскільки завтра може і не настати» і т.п., які як іржа роз‘їли всі шари суспільства, розчинили мізки людей, особливо молодих.
Зокрема, в часи моїх дитинства і юності (1960 – 1990 роки минулого тисячоліття) у незнайомої людини довіру потрібно було ЗАСЛУЖИТИ. Вірити, та ще й без будь-яких сумнівів, можна було тільки близьким людям (батьки, діти, близькі родичі, друзі) та й то не завжди. І це природньо.
Тут же вводиться протилежна теза – вірити безсумнівно треба всім, окрім тих, хто дав підстави йому не довіряти, тобто обманув тебе принаймні один раз чи тобі достовірно відома ця людина своєю нечесністю.
Таким чином, ставши на позицію авторки зазначеної тези, потрібно сприймати на віру слова (вчинки) будь-якої невідомої тобі людини, оскільки вона не дала тобі підстав їй не довіряти ! Отакої! Який же відсоток це становить від потенційних кандидатів, 99,99%?.. Скільки життів потрібно, щоб перепробувати хоча б невелику частину варіантів та набити гуль і окреслити коло найближчих брехунів та лицемірів?!
Моя життєва практика свідчить, що люди, які повелися на цю підступну тезу, мали багато клопоту і навіть невирішених тривалий час проблем, як то: повернення боргу особою, яка уже беручи в борг не збиралась його повертати; повернення транспорту, наданого в користування не незначний час; виселення в судовому порядку знайомих і незнайомих осіб, яким надавалось житло (на період відрядження, відпустки і т.п.). Цей перелік можна продовжувати дуже довго, якщо не безкінечно.
Я не агітую за тотальну недовіру всім і з приводу будь-яких питань, але, передаючи кошти, майно і т.п., ви повинні допускати теоретичну можливість їх неповернення назад. Іншими словами, якщо ви готові втратити вказані цінності чи не отримати обіцяне, чи до нездійснення інших посул і обіцянок – можна вірити. В іншому випадку – потрібні дієві гарантії такого виконання, а при їх відсутності – можливо і слід відмовити в проханні чи пропозиції.
До того ж фраза: «Я не заслужила, щоб ти мені не довіряв», сказана незнайомою чи малознайомою особою, може свідчити про її наміри обманути вас прямо-пропорційно «ціні питання» (наприклад, розміру суми, яку просять в борг) і обернено-пропорційно ступеню вашої близькості (обізнаності) з цією людиною.
При цьому мушу додати, що навіть врахування вищеописаного не є гарантією від помилки як в одну, так і в іншу сторону. Ну, чи міг батько сина-наркомана допустити, що коли він на чергове «дай грошей» відмовити рідній дитині, що та позбавить його життя; чи міг сусід подумати, що даючи в борг товаришеві кошти, він згодом загине і буде закопаним у власному городі від руки останнього через небажання повернути борг і т.д., і т.п.
Тому я закликаю всіх – довіряйте всім, аде ступінь вашої довіри повинен залежати від важливості питання і вашої обізнаності щодо довіреної особи. Що ж стосується необмеженої довіри, то її об‘єктами окрім вас самих можуть бути лише дуже близькі вам люди, та й то не завжди.
Іншими словами – довіру, по великому рахунку, потрібно заслужити!

04.10.2015