334. Василь Стус. Вокруг ствола кружим, петляем...

Вокруг ствола кружим, петляем.
Догоним, может статься, ну?
(Того уже не будет – знаем мы,
А вот – живем).
Такой твой смех во мне заливистый,
Так он заходится – на плач.
Прости – за то, что я ни весточки
Уж не подам тебе. Пробач.
Вот так не терпится! Недаром
У сосен дубится кора.
- Хочу! – на гору!  - Вниз – и яром!
- Еще побродим, да? – Пора!
…
В себя прийти и вновь расстаться
Уже навеки,  на-не-на…
- «вандеею не стань, сумятница»
Молчит, задумчиво-грустна.
И вот наш дом – гнездовье аистов
В качающихся деревах,
И соловьем щебечет память,
Пока кукушки ворожат.
Та память может пригодиться,
Когда последний выйдет срок.
- Ужель навек? – тарель  кружится,
И из лица уходит кровь.
А дерево – кружится вихрем?
Огнем марьяжным  занялось!
И музыканты чуть подыгрывают,
Таки – сбылось!
Вплотную кружимся, петляем
И все сбиваемся с ноги.
Свет угасает, мы - светлеем,
Когда ни мочи уж, ни сил.


Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!

...
прийти до пам'яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на...
— “вандеєю не стань, сум'ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов'єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.