Такий день чи щось iнше?

Сьогодні з самого ранку повіз другий ноутбук в майстерню, оскільки він мене уже дістав, т.я. практично не бачить інтернету. Хоча можливо він таким чином вносить свій вклад в боротьбу з моїм постійним сидінням у всесвітній павутині…
Незважаючи не те, що я приїхав практично на початок роботи установи, мій майстер уже займався обслуговування якоїсь жінки.
Дочекавшись, коли Юра звільниться, я виклав симптоматику свого чорного НР і свої побажання щодо якості його роботи. Не минуло й п‘яти хвилин, як на горизонті з‘явилась молода жінка із запитанням про перепідключення роутерів. Вона коротко виклала свої проблеми і хотіла було залишити апаратуру для відповідного налаштування, а також запитала, коли можна буде забрати її в готовності. Проте, як не дивно, Юра відповів, що це він зробить прямо зараз і відразу ж кинувся доводити свої слова на ділі, покинувши мій НР. Я подумав, що ця процедура займе не більше кілька хвили, раз він так активно відсунув мене в черзі, і спокійно став чекати.
Однак не так сталося, як гадалося. Як говориться, щось пішло не так і після першої п‘ятихвилинки, намагаючись чимось зайняти свій мозок, я став розглядати відвідувачів та працівників контори, що попадали в поле мого зору. Зокрема, я звернув увагу на демонстративно оголене ліве плече власниці роутерів, на якому красувалось розміром з кулак Майкла Тайсона тату у вигляді голови якогось персонажу. Якого саме, сказати не можу, оскільки не придивлявся настільки, але звернув увагу на зроблений поряд напис. Теж не можу сказати на якій мові, а тим більше відтворити його зміст, та це й не головне.
Чомусь уже так останнім часом повелося, що теми для моїх творів приходять знівідкіль і зовсім несподівано. Так сталося і цього разу – мені на думку прийшло написати щось гостреньке на цю тему, а тим більше, що у мене з‘явився для цього незапланований час. Оскільки свій основний робочий НР залишився вдома, я витяг з барсетки ручку і аркуш паперу, які зазвичай останнім часом тримаю при собі на всякий подібний випадок.
Так народився ескіз гуморески під робочою назвою „Татушки“ об‘ємом в чотири катрени, мені вистачило хвилин 10 – 15, у всякому разі не більше двадцяти. Юра ще ковирявся з її роутерами, коли підійшов ще один відвідувач зі своїм питанням. З обривків фраз, які в процесі роботи мимоволі долинами до моєї свідомості, я зрозумів, що у нього щось не виходило з паролями чи логінами…, але у мене в голові все настійливіше вимальовувалась думка, що це сидіння марне і потрібно звідси вже рвати кігті. Тим більше, що ідея „Татушок“ була уже покладена мною на папір та відшліфована, наскільки це було можливо в даній ситуації, а для редагування потрібен був мій НР та доступ до інтернету.
Однак в першої не витримали нерви у героїні моєї гуморески. Вона спочатку декілька разів з кимось говорила по телефону, пояснюючи, що скоро звільниться, а потім заявила Юрі, що їй треба відійти і вона повернеться через деякий час, після чого здиміла.
Коли ж після цього Юра став з‘ясовувати технічні питання з відвідувачем-чоловіком, я подумки вирішив уже йти геть, але тут мене знову випередили – сам Юра сказав, що у нього мабуть не вийде швидко полагодити мій другий НР, після чого я піднявся і, сказавши, що буду на зв‘язку, з полегшенням приблизно через годину таки покинув контору.
По дорозі додому я заїхав до банку, де вирішив кілька фінансових питань, а також до фотостудії, де мені надали необхідну інформацію щодо дизайну обкладинки моєї другої збірки під робочою назвою „Мачулівські усмішки“. Уже повертаючись до свого автомобіля, я звернув увагу, що мені назустріч іде героїня моєї свіжої гуморески – та сама власниця роутерів з татушкою на лівому плечі. При цьому вона тримала під руку молодого чоловіка досить пристойної, але не української, завнішності, з яким скоріш за все і спілкувалася телефоном. Оскільки ця повторна зустріч випадково сталася в зовсім іншому районі міста, я мимоволі зловив себе на думці, що не все так просто…
А може й не випадково? Це питання у мене виникло буквально через півгодини, але уже при інших обставинах. Та про все по порядку.
Направляючись додому, я зателефонував старшому синові, щоб дізнатися про можливу необхідність зробити покупки продуктів, користуючись моїм перебуванням в місті. Сашко відповів, що вдома все є, оскільки вчора ми з ним конкретно затарились під час відвідин продовольчого ринку. При цьому він висловив побажання купити чорного хліба з родзинками.
В районі парку Петровського, я зупинився і зайшов в один із продовольчих магазинів, де купив хлібину з горіхами та родзинками. Коли розраховувася за покупку, якийсь чоловік середніх літ буквально „відтер“ мере від прилавку, не дочекавшись поки я заберу хліб та здачу, для чого мені прийшлося докласти певні зусилля, але я це зробив мовчки – час та нервова система цінніші за будь-які гроші…
Вийшовши на вулицю, я вирішив завітати ще й до фірмового магазину хлібозаводу, який розташований в кількастах метрах і пішов в тому напрямку. В магазині окрім продавця не було нікого. Я попросив хлібину з висівками та лаваш. Під час розрахунку за товар несподівано повторилась практично та ж ситуація, що мала місце десятком хвилин раніше. Я навіть не чув, як з вулиці до торгової зали зайшов чоловік, який аналогічним чином майже відштовхнув мене від прилавку. Я ледве встиг забрати хліб і здачу. Лише відійшовши кілька кроків і піднявши голову, я з подивом констатував, що це той же самий нахаба…
Уже на вулиці, йдучи до машини і аналізуючи свіжі події цього дня, я задавав собі запитання:  чи то день такий, чи щось інше?
А потім дав на них відповідь – а Бог його знає, завів авто і поїхав додому писати цю замальовку…

05.08.2016