332. Василь Стус. Вот так вот и живу...

Вот так вот и живу, во времени покинут,
Родную Украину не кличу, не зову.
По тюрьмам,  лагерям забылось понемногу,
Как мне над головою шептали тополя.
И милый Киев мой золотогулким звоном
Колоколов не тронет, не окрылит мечтой,
Мед гула куполов старкняжеской Софии
Не оживит былые надежды, волшебство.
Живу я сам-собой, как будто лист опалый,
Лишь месяц острожалый насупит хмуро бровь.
Вот всё твоё житьё простое и нехитрое,
Как одуван на ветре под  бури свист-вытьё.
Но сын родной бежит – пустился с крутояра,
На радость и на кару – аж вся земля дрожит.
Такая у меня жена, моя отчизна,
Моя отрава-тризна и смертная струя.


Отак собі й живу, позбулий часоплину,
і рідну Україну не кличу не зову.
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в головах.
І рідний Київ мій у золото гучливе
не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,
медяні гуки бань стар-княжої Софії
не оживлять надії і чару повертань.
Отак собі й живу, неначе лист опалий,
лиш місяць гострожалий насуплює брову.
Таке твоє життя і просте і нехитре,
кульбабою на вітрі під буряне виття.
Та рідний син біжить — пустився з крутояру
на радість і на кару — аж вся земля дрижить.
Оце ти й є, моя дружина і вітчизна,
і трунок і трутизна, і смертна течія.