Петя Дубарова. Втома

Петя Дубарова
ВТОМА

     Якось до мене завітала одна сумна й полохлива  втома. Вона ніжним поцілунком торкнулася моїх очей, і я відчула в її диханні щось солодке і тепле. Але я не прийняла її.
     В ногах мені скрутилася мокра і страхітлива втома. Обманом хотіла вдати, що вона моя. Тремтіла. Повзла до моїх колін. Я прогнала її.
     Затим на долоні мені сіла біла утома. Вона уся  пахла снами і була смішна, маленька й розкошлана, наче миле цуценятко. Її я теж не прийняла.
     Найсильніша втома. Вона моя. Вона приходить завжди, коли в клас забариться дзвінок з уроку і слова в підручнику починають вистрибувати по моїх руках, волоссю; коли лягають мені на вії, наче в колиску. Тоді вона скручується і обертається на синю чорнильну краплю. Котиться по світлому зошитові і малює сині дні й кораблі.
     Найзухваліша втома. Вона моя. Вона сміливо краде синяву хлопчачих морських сорочок, щоб принести її мені. І коли мої думки напнуті, як корабельні линви, вона, утома, гойдається всім тілом, гинким і сильним, або ж грає на них, як на гітарі.
     Найбурхливіша втома. Вона завжди ненавидить мене, щойно бачить, як до мене пристає сон. Зневажає мене. І скручена клубком, скочується кудись, зникає з моїх очей. Після того довго ще не йде до мене, і я упевнена, що вона блукає десь синьою затокою, як самотня зранена птаха.
     І коли її запалить вогненна морська любов, вона повертається до мене і довго цілує моє волосся, хай би тільки я її простила.
     Подеколи я боюсь її.
     Вона напада несподівано. Вдирається крізь розплющені очі і змішується з моєю кров’ю. Тоді мои вени стають ще синіші. І я рушаю вулицею, і машини злякано кахикають гальмами перед моїми ногами. І сумка мені тяжіє. В таку мить я б з радістю кинула її, відкриту, в море і потім годинами  мріяла б, як найсвітліша з медуз окублилася б у ній.
     Найніжніша втома.
     Коли поринає у теплу вологу моїх очей, я бачу такі красиві речі, що й уві сні не насняться. Тоді я стаю синя й лагідна, люблю всіх і з радістю б розбризкалася тисячею світлих крапельок, щоб роздарувати людям своє синє невтомне щастя.

***

Оригинал:

Петя Дубарова
УМОРАТА
 
     Веднъж при мен дойде една тъжна и плаха умора. Тя ме целуна нежно по очите и аз усетих в дъха и; нещо сладко и топло. Не я приех.
     В краката ми се сви мокра и грозна умора. Тя искаше да ме излъже, че е моята. Трепереше. Пълзеше към коленете ми. Изгоних я.
     След това в дланта ми кацна бялата умора. Тя цялата ухаеше на сънища и беше смешна, мъничка и рошава като мило кученце. И нея не приех.
     Най-силната умора. Тя е моята. Тя идва винаги, когато в клас звънецът се забави и думите в учебника заскачат по ръцете ми, косите ми; когато легнат върху миглите ми като в люлка. Тогава тя се свива и превръща в синя капчица мастило. Търкаля се по светлата тетрадка и рисува сини дни и кораби.
     Най-дръзката умора. Тя е моята. Тя краде смело синьото на момчешки моряшки фланелки и ми го носи. И когато мислите ми са опънати като корабни въжета, тя се люлее с тяло, гъвкаво и силно, или свира на тях сякаш на китара.
     Най-бурната умора. Тя е моята. Тя винаги ме мрази, щом види, че при мен е спрял сънят. Презира ме. И свита на кълбо, се търкулва нанякъде, изчезва от очите ми. След това дълго не идва при мен и аз съм сигурна, че скита из някой син залив като самотна ранена птица.
     И когато нейната огнена морска любов я запали, тя се връща при мен и дълго целува косите ми, да и; простя.
     Понякога ме е страх от нея.
     Тя ме напада ненадейно. Вмъква се през отворените ми очи и се смесва с кръвта ми. Тогава вените ми стават още по-сини. И аз тръгвам из улиците и колите кашлят уплашено със спирачки пред нозете ми. И чантата натежава. В такъв момент с радост бих я хвърлила разтворена в морето и после с часове бих мечтала как най-светлата медуза ще свие в нея гнездото си.
     Най-нежната умора.
     Когато се гмурва в топлата влага на очите ми, аз виждам толкова красиви нещо, които сред съня не бих видяла. Тогава ставам синя и добра, обичам всички и с радост бих се пръснала на хиляди светли капчици, за да раздам своето синьо неуморно щастие на хората.
 
Петя Дубарова
1976 г.