331. Василь Стус. Да разве слезы? Тучи лебединые..

Да разве слезы? Тучи лебединые
Плывут над черным торжищем веков
От каменного века и доныне,
Одевшись краскою большевиков.
Повиты криком всех рабов, народов кровью
Окроплены, столетия плывут.

А с вишни облетает белый цвет.
Пригубливает время смертну чашу,
Взыскуя не твоей, а нашей
Щербатой доли. Опадает цвет.
В июле снег с дерев\с ветвей. И снег с очей.
Все сединою кроется лихою.
Твой минул час. Твой черный час исчез,
Лег, распластавшись, взятый чужиною.
И ни вранья тебе, ни непотребств,
Ни вздохов – лишь одно святое горе,
От чьих? Твоих? Нет, общих похорон,
Где нету уж ни дива, ни чудес.
Ты отошел. И отошла земля
На целый шаг прочь от меня и края,
И только кости сном спокойным спят,
И только мощи – кратером украдены.


Які там сльози? Хмари лебедині
пливуть над чорним торжищем віків
від кам'яного віку і понині,
убравшись барвою більшовиків.
Сповиті криком всіх рабів, усіх народів
і кров'ю скроплені, віки пливуть.

Вишневе гілля губить білий цвіт.
Пригублює доба смертельну чашу
і вижидає не твою, а нашу
щербату долю. Опадає цвіт.
У липні сніг з дерев. І сніг з очей.
Все сивиною криється страшною.
Твій час минув. Твій чорний час почез
і ліг, розплатаний, між краєм — чужиною.
Ані облуд, ні власних непотребств,
ані зітхань — одне високе горе,
не твій, а наш, один великий похорон,
де вже нема ні див, ані чудес.
Ти відійшов. І відійшла земля
на цілий крок від мене і від краю,
і тільки кості сном спокійним сплять,
і тільки мощі — в кратері покрадені.