Давай!..

Давай дізнаємося, як хрумтить в вогні валюта,
і білосніжний лімузин розплющим об трамвай -
із звичного тепла, із затишку міщанського приюта,
разом в чужини крижані змотаємось давай.

В притулки ветхі, у пристанища колючі,
де свята - назавжди і будні заодно,
відправимося - і там себе у всьому змучимо,
навчимося ковтати там копійчане вино.

Нас будуть діставати бідність, злодії, афери
ми кочувати будемо із оргії в загул,
коти чорнющі, як везіння контролери,
до нас приставлять свій почесний караул.

Брильянти і парфуми, квіти, модні плаття ...
шукаєш тиші ти в мальованім раю,
я ж закликаю до сум'яття і розп'яття,
а я тебе тримаю у безодні на краю.

"Чому?" - спитаєш, і обручку кинеш на канапу,
І кинешся до інших в гніві та вогні -
та скільки б інший там, в ночі, тебе не лапав,
із лап його нічних вернешся вся в багні.

Не те, щоби в макітрі нам знесло координати,
а просто ордера не писані для нас, -
кохання істинного вірні ми солдати,
його єдиний, що не здався ще, спецназ.

І якщо раптом нас вона підніме по тривозі
й спрямує напролом в семиворотний ад,
все приймемо й помремо, не злякавшись на порозі:
ми смертники любові – і немає нам шляху назад.

Нехай тоді несуть нас всі чорти до нібелунгів,
ми будемо повторювати достеменно й там:
- Люблю тебе, моя незломлена кохана юнга!
- І я тебе ... І я, мій гордий капітан!