Несподiвана подорож в дитинство

В цьому році моїй любимій і єдиній молодшій сестрі Раїсі виповнилось дві п‘ятірки.
Оскільки дата 14 квітня припала на передвеликодний піст, сестра вирішила перенести святкування свого ювілею на Паску – 1 травня (в минулому ще свято Миру і Праці, в офіційній радянській транскрипції – Міжнародний день солідарності трудящих).
Після святкування я декілька днів погостював на батьківщині, в селі Троїцькому, де написав кілька пристойних творів, а також серед своїх ще шкільних документів випадково натрапив на записник. Це звичайний блокнот, в якому я в далекому 1971 році розпочав вести хронологію важливих подій 5-А класу Троїцької СШ ім. І.П. Запорожченка, як його староста.
Можливо я б поклав цього записника на його місце, в одне з відділень баттьківського серванту, якби мою увагу на одній із сторінок не привернули написані моєю дитячою рукою наступні слова:

Ой, уроки ви уроки, що ж ви наробили?!
Ви живого у могилу мене положили.
Як умру, то поховайте мене між книжками
і могилу мою вкрийте всіма бумажками.
Поховайте ви будь-ласка мене край дороги,
укрмову і росмову положіть у ноги.
Щоб алгебру і фізику на душу поклали,
а диктанти й перекази на хрест почіпляли.
А останні підручники заверніть в пакунок,
як не стане з них якого, то не ваш рахунок.
Всю могилу ви мою чорнилом облийте,
а у ручку автоматну чорнила налийте!

З подивом я згадав своє дитинство і перші проби пера, про які вже давно забув. Але більше всього я здивувався з того, на чий твір була написана ця дитяча пародія… Зважаючи на це, я поклав записника в свою барсетку з наміром уже вдома при нагоді детальніше ознайомитись з його змістом.
Не пройшло і трьох місяців, як я все-таки зробив це, поринувши в події 45-річної давнини. Крім означеної пародії на твір Великого Кобзаря (в ті часи в силу зовсім юного віку я ще не так трепетно відносився до творчості батька української поезії) в записнику знайшлося ще кілька чернеток моїх творів, які я з незначними правками вирішив обнародувати.

***
Как случилось это – не знаю.
Завлекла чем меня – не пойму…
Но сказать я тебе не решаюсь,
что люблю. Понимаешь, люблю!
Я уверен – меня ты не любишь.
Знаю также – надеюсь я зря.
Только ты не сердись, я прошу, на меня –
виновато здесь сердце, не я…
Все стараюсь забыть милый голос,
проходя не глядеть на тебя.
Но все чаще себе повторяю,
что сильнее люблю я тебя…
Этих слов от меня не узнаешь,
этих слов я тебе не скажу.
Ну, а ты о другом все мечтаешь,
позабыв, как тобой дорожу.
Образ твой и во сне все мне снится.
Не могу я забыть милых рук,
губы алые, брови, ресницы,
сердца жаркого трепетный стук.

Це фактично моє поетичне освідчення в коханні своїй сусідці і першій непорочній любові – Єфіменко Людмилі, яке було написане мною в дев‘ятому класі і яке я так і не насмілився їй прочитати до закінчення середньої школи, а потім доля розвела нас назавжди…
А ось іще одна із моїх перших проб пера періоду 1974 – 1975 років на ту ж тему:

***
Это было давно, у подруги твоей
я впервые тебя повстречал.
Это было давно, в те далекие дни
от любви по тебе я сгорал.
Раз открылася мне, что ты любишь меня,
и от счастья я был вне себя.
Но уплыла любовь не с вчерашнего дня
и теперь ты не любишь меня.
Ну, скажи почему, что я сделать могу,
чтоб опять ты меня полюбила?
Хочешь с неба Луну, хочешь звезды Вселенной
для тебя принесу моя Мила.

Так, згоден – наївна дитяча поезія, але ж поезія!..
Однак це не самі перші мої проби в поетичній царині. Є всі підстави вважати, що самим першим моїм твором було привітання команди „Ромашка“ Клубу веселих і кмітливих 6-Б класу Троїцької СШ, капітаном якої був я і який приходиться на 1971 чи 1972 рік.

Ви юннати, любителі природи,
але ми теж її не гірше знаєм вас.
А тому ви, товариші, не задирайте носа,
попробуйте ще одолійте нас!
Сьогодні схватка буде вперта
тому, що рівні сили в нас і в вас.
Та це вже судді наші справедливі
нехай розсудять чесно нас!

Отака несподівана подорож в дитинство і юність трапилась більше, ніж через сорок років…

29.07.2016