Вона малю образи...

Вона малює образи по своїй уяві, живе по своєму вподобанню, вона розхристана мчить по автостраді життя. Її головний супутник – вітер, котрий грає лише їй знайомі мелодії. Вона вільна у визначенні маршрутів й кожен з них – окремий фільм, котрий не підлягає цензурі. Вона зупиняється не за велінням, а за покликом, не люблячи зайві повороти, з котрих може злетіти у безодню. Її кров, як той гейзер, безперервно бурлить й завжди пекельно гаряча, бо живиться адреналіном. Так вона по-своєму залежна. Але не від руйнівної хімії, а від швидкісних індикаторів. За її плечима спадок з минулого, котрий дещо уповільнює рух, але допомагає переткнути несподівані перепони. Кордони – це те, що супроти її життя. Ні, вона не за повну свободу, котра перетворюється на суцільний хаос, вона за особисто координовану та відокремлену територію, де можна усамітнитися й підживитися свіжістю безпеки, тиші, чистоти та порядку. Згусток її суперечливості інколи дає волю почуттям, але швидко осідає, як те молоко, що зняли з плити. У такі хвилини її охоплює сум й жаль за тим, що інколи хотілося б повернути. Але ж річ, котру вже одягали, ніколи не стане знову новою, й вона це звісно ж розуміла. Так, але... Й на цьому все завжди закінчувалося, тому що час минав й треба було рухатися далі, щоб встигнути охопити хоча б частину тих бажань, від яких враження підживлюватиме ті кляті індикатори, в котрих вона краще розбирається, ніж в чоловіках.