Львiв - Марiуполь проза

На станції в Кам'янську до вагона зайшли двоє в чорній військовій уніформі. Стоячи у робочому тамбурі, вони відчужено дивились на пасажирів, що подекуди перебігали із одного вагону в інший.  Дочекавшись початку руху один із них піхов до іншої частини  вагону і повертаючись назад почав неспішно, але поверхнево оглядати купе, пасажирів та їхній багаж. На нижніх та верхніх полицях в розтелепаних за ніч постелях, тюленями лежав подорожний на;рід.  Чоловіки та жінки у трусах і спортивних костюмах, наче спортивна збірна якоїсь дикої африканської країни вовтузилася  по полицях і, подекуди смачно чавкаючи та зі свистом висмоктуючи мозок із кісток  доїдала курей, ковбасу, поломані та потиснуті, наче по них ходили ногами, канапки. Представившись працівником підрозділу по боротьбі із контрабандою та незаконним обігом наркотиків, чоловік наметаним поглядом оцінював обстановку у кожному купе. Інколи просячи когось показати паспорт, він зупинявся на кілька секунд і читаючи документ та периферичним зором спостерігав за поведінкою пасажирів.
  Провідничками нашого вагону були дві дами невизначеного віку, обидві із маріупольської бригади. Одна огрядна, а інша худа. Худобина її була такою разючою, що здавалося зараз затарахкотять кістки. Про таких говорять, що то кілограм кісток і метр шкіри. Обидві були пискаті і щоразу кепкували над кимось кидаючись плоскопорожнім жартом із тих, що колись читали в книжечках із анекдотами.
Моя верхня полиця у другому купе дозволяла частково бачити події поблизу купе провідників, куди, на якійсь стикувальній станції, де нам міняли локомотив, провіднички втягнули мішок, у якому явно проглядалися контури картоплі.
— Чий це мішок? — запитав один із тих, що оглядав купе. Пасажири, що сиділи поряд мовчали. А й правда. Не моє, чого язиком плескати лишнє.      
— Чий це мішок? — запитав перевіряючи в ще раз.
— Мой. А тебе какое дело?! Зло відповіла огрядна провідничка.
— Що в мішку? Розв'яжіть його.
— А какая тебе разница, что в мешке? Тебе нужно, вот и развязывай.
Мені здалося, що розмова не клеїлась. Провідничка стояла в дверях службового купе і зло дивилася на людей у чорному. Постоявши кілька секунд в марному очікуванні реакції здорового глузду від провіднички, один із тих двох зробив те, до чого пискаті провіднички не були готові. Такі вправи не вчать на уроках фізкультури в школі, ними тренують спеців для диверсійно-розвідувальних груп.
З низу вверх, з легким притиском лезо блискучого, як сонце фінського ножа пройшло по тканині. Мішок обм'як і розкрившись настіж розсипався кількома відрами щойно викопаної, немитої картоплі. Не обертаючись, двоє в чорному пішли до іншого вагону. Всі мовчали. Провідничка заплакала, а потім ставши навколішки почала згортати розкидані довкола бульби до відра від вугілля.
Вагоном наче сто святих перелетіли. Нам роздали квитки, забрали постелі. Я дивився через брудне вікно на одноманітну руду картинку, пригадуючи блакитні очі спеца, що перевіряв у мене документи та повторював про себе слова пісні Макаревича про перон і про поїзд, що їхав куди далі чім я зараз.