Про життя як динамiку

Все шукав і шукав...
Розглядав горизонт за Червоним.
У звичайному ранку ловив незвичайності мить.
Відчував, що не сам...
І вчорашні потріпані дзвони -
то лиш стриманий натяк на те, що я мушу дожить...
Але Він підштовхнув...
- Ну давайте вже, люди, паруйтесь!..
Подивіться як ніч над безлюдним Синаєм пливе...
То ж - торкайтеся неба, а потім сидіть і дивуйтесь,
що омріяне сонце у хмарах буремних живе...
Що ж...я взяв, і пішов.
Ті стежки, що доводять до неба,
розказали мені про спокусливість мандрів пустих,
і звичайну любов...
До дитини...
До Бога...
До тебе,
що дає мені шанс серед мертвих шукати живих...
У твоєму волоссі, що з вітром шепочеться тихо,
я нарешті знайду очевидні в суботу слова
про майбутнє добро...
І забуте в минулому лихо...
І надію на те, що весна навіть в грудні жива...
Доторкнуся цих уст, що не люблять, нажаль, цілуватись...
На відвертість мовчання, кричущого в ніч, відповім
безумовною згодою більше нічого не знати
про умови для тих, хто залишиться після живим...
І, нарешті, пірну у чарівної свіжості подих,
де позбудусь чужих, що лунали в моїй голові
як відлуння зими у липневій ілюзії згоди
на звичайний туман усвідомлень, що знову живі...