Ш. Бодлер 3
«Вы помните ли то, что видели мы летом?
Мой ангел, помните ли вы...»
Чи пам'ятаєте ви те, що бачили ми влітку?
Мій ангел, чи забули ви
коняку дохлу ту під білим і яскравим світлом,
серед іржавої трави?
Напівзотліла, розкидавши ноги,
вона, без сорому, подібно дівці тій,
базарній, в небо животом лежала близ дороги,
смердючий виділяла гній.
І сонце гниль палило з небосхилу,
останки щоб спалити всі дотла,
і те, що об'єднала у одне Господня сила,
роз'єднаним Природа прийняла.
І в небо шкірились уже шматки скелета,
як квіти величезні. Там
від смороду на лузі, в пеклі запашному літа,
не стало ледве дурно вам.
І поспішала на бенкет, дзижчала хмара-черга, -
всі мухи, що над грудою мерзенною вились,
і в череві повзли і копошились черви,
як чорний соковитий слиз.
І все це рухалось, здіймалося, блищало і летіло,
як, начебто, хтось раптом оживив його,
зростало й множилось жахливе тіло,
дихання повне смутного.
І світ цей струменів весь таємничим звуком,
як вітер, як біжучий вал,
немов сіяч підносив плавно руки
над нивою і зерна розвівав.
Хиткий той хаос був без форм і ліній,
як перший нарис, як багно,
де згляд художника провидить стан богині,
готовий вже лягти на полотно.
Через кущі на нас, худа і вся в корості, в праху,
косила сука злий білок,
й вичікувала мить, урвати щоб від костомахи
і ласий зжерти свій шматок.
Але згадайте, - ви так само, виливаючи заразу,
ви трупом ляжете гнилим,
ви, сонце для очей моїх, ви, зірка віршомаза,
ви, мій осяйний серафим.
І вас, красуня, вас торкнеться тління,
і ви згниєте до кісток, пішовши в світ тіней,
одягнена в скорботні квіти, під моління,
здобуток гробових гостей.
Скажіть же черв'якам, коли почнуть, цілую-
чи, вас пожирати у пітьмі сирій,
що вашої краси - навіки збережу я
і форму, і безсмертний стрій.
Свидетельство о публикации №116072204459