На краю сво х думок

Чи мало тобі моїх глиняних рук?
Я ніби у прірву лечу крізь уривки.
Я знову падаю у ревнощів зиму
І вдати байдужу собі не вдаюсь.

І ніби дитина,вважаю,так треба,
Дивлюся на тебе і бачу себе.
Мені б тільки бачити синєє небо,
Мені б відчувати руками тебе.

Я крізь обереги, я крізь прірву,з гірки,
Зриваюся сонячна,плачу дощем.
А ти бачиш тільки людськії уривки,
Вважаєш,що двері відкриєш ключем.

Я знову до тебе з усім побажанням.
Я бачу,як в тобі воюють міста.
Але,як же важко втрачати те небо,
Як би у полон віддавати міста.

Чи в тобі немає краплиночки щастя?
Чи ти вже забув ,скільки поряд живу?
Та як же тобі я б втлумачила щастя,
Аби тільки згинути в ближнім бою.

Не треба,я більш ні від кого не лишня.
А твої питання хай згинуть з дощем!
І скільки ж я бачила твоїх уривків,
І скільки дверей відкривала ключем.

Знайомо тобі те болючеє, спрага?
Чи ти ще людина? Чи серце живе?
Як смієш сміятися з того? Образи.
Відчула, як лезом , ножем.

По мому обличчю, по серцю,легені,
Чи дійсно зі мною таке? Сподіва,
Що в тебе хоч крапелька совісті світла,
Що сяє чимсь білим кохана душа.

Я йду у полон ніби подихом криги,
Змінилося все,що я дійсно люблю.
Така відчайдушна,мрійливая злива,
Мені все одно,але все ще кричу.