321. Василь Стус. Года рекою-сиротою...

Года рекою-сиротою
Сбегают. Я еще живу?
Не знаю. И родной сестрою
Жену я скоро назову.
И будет сын мне – словно ангел,
И будет мне отец – как бог,
Ведь все несчастья – нам во благо –
Кропим слезами, как горох.
Весенним ручейком струмуют
Твои угасшие светы,
Мы – их, они же – нас не чуют
В равномолчанье немоты.
И все ж верстай свою дорогу,
Ведь сердце – вечности мотор –
Где ни пристанет – слава Богу,
Нас отпевает вещий хор,
Земно-небесное струенье.
И только Матерь пресвята,
Точно обманутое бденье,
Все бьет поклоны у креста.


Збігають літа самотою.
І вже не знаю, чи живу.
І скоро рідною сестрою
свою дружину назову.
І буде син мені, мов янгол,
і буде батько — наче бог,
бо всі нещастя — нам на благо —
покроплять сльози, як горох.
Весняним потічком струмують
твої окрадені світи,
ми — тих, а ті — про нас не чують
у рівновазі німоти.
Але верстай свою дорогу,
бо серце — вічності мотор —
де не пристане — слава Богу,
нас відспіває віщий хор,
землі і неба струмування.
І тільки Мати пресвята,
немов ошукане чекання,
все б’є поклони до хреста.