класика жанру
де стрибаєш за словом, що наче дзвінкий камінчик,
тобі кинуто – плигай, радій, не кажи їм: qui,
то твоя тільки гра за вимогою сценаристів.
Всі розбиті коліна, дешеві й колючі якісь слова,
всі ці рими лунають у вухах: ''вставай, невдахо!''
Тебе важко купити та легко (бо ти жива)
обирати квадрати: ''любити'', тепер – ''страждати''.
Всі ці лінії, стерті тобою (а ким же ще),
весь цей сміх, що сухіший від сліз і тому нестерпний.
Підіймайся і йди, поки очі тобі пече,
не торкайся почутого, хай у мовчанні терпне.
Люди кидають слово – навмисно, аби воно
повело за собою, пограло й валялось в травах,
розрізало долоні на лінії: правда й зло
і лишало на сонці потворні і грубі шрами.
Свидетельство о публикации №116070502864