Лина Костенко. Послушаю я дождь...

                ***
Послушаю я дождь. Подкрался и проник.
Весёлых капель стук...явление природы...
Лишь миг, лишь миг, всего лишь только миг,
и вдруг я оглянусь, а это годы, годы!

А вот уже века. Никто и не узнал:
в туманностях души, а может, Андромеды -
я в мантиях дождя, прозрачна, как кристалл,
и мёртвых и живых - я вас явлюсь проведать.

Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Он хорошо сыграл, как я была меж вами.
Я дерево, я снег, всё, что любить хочу.
И, может, в этом  -  суть, что вровень с небесами.

                ***

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.