Мыкола Винграновский. За летом лето...

За летом лето, лЕта как в неволе.
Чернеет ночь, где день вчера ходил.
Седеет жизнь, как ковыли на поле,
Как диво дивное из дивных див.

Что веселилось - тишины взыскует.
И что грустило - не грустит, молчит.
Молчит печаль, молчит тоска тоскуя.
И ты молчишь. Молчание молчит.

Не озирайся. Что ты, что с тобою?
Смотри вперёд. Беги, беги бегом.
А тихо как...И месяц под водою,
Как будто совесть плачет под окном.

Дурак, и всё! Гляди, что за пора!
Смотри, какое всходит поколенье!
И будет в твоей доле неизменно:
Земля твоя, Отчизна - как заря!

Есть правда и любовь, и есть святой порог,
Где бой твой тихий из немого крика.
Его творил ты. Бил им, как лишь мог.
Священна седина прапрадедов великих.

                ***
За літом літо, літо літо лове.
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.

Що посміхалося - сьогодні у задумі.
І що журилося - не журиться, мовчить.
І журиться печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш.Мовчання, й те мовчить.

Не оглядайся. Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як...І місяць під водою,
Неначе совість плаче під вікном.

Дурний, та й все! Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі вибито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна - не мара!

Є правдв і любов! І є святий поріг,
Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив як міг.
Священна сивина життя цього довіку.